Чорний замок Ольшанський - Страница 55

Травень був такий, що, якби таких не бувало на землі, його треба було б вигадати. Ночами кілька разів лагідно шепталися з дахами теплі, мало не паркі дощі. Ранками земля куріла доброю парою навіть крізь численні густі паростки, а на травах висіли сережки з роси: зробиш крок — і раптом засяє, зробиш другий — і вже в інших місцях спалахують маленькі оранжево-зелені сонця. Травень обіцяв спокійне літо, добру осінь, ситу зиму, і мало хто з селян не благословляв його.

Окрім, мабуть, мене. Для мене він не був квітінням садів, яке потім укрило теплим снігом землю, не дощами, не росами, що пророчили розкішні життєдайні дні, а скоріше якимись похмурими підземними склепами, переходами, нескінченними катакомбами та жахами вночі.

Я жив, кажучи словами давнього аноніма,

На межі світла й мороку,
На межі життя і смерті.

А коли прийшли ті події — де уявлення про ці лази, ями, провали, підземні колодязі, — прийшли і ще рядки (чиї, я забув) про те, як

В похмурому пеклі, де з чорним
Вогнистий змагався бог.

Тому настрій у мене, як кажуть брати поляки, був «на пси», коли десь уже в двадцятих числах місяця я сидів на лавочці біля Шабликової хати разом з господарем і Михасем Змогителем, займаючись вельми похвальною справою: ми поволі-поволі попивали «Білоруський бальзам», змішаний з божою сльозою, і закушували з решета парниковими полуницями (нехай його бог любить, цього Шаблику, все на світі в нього є або знайдеться).

Гули в золотому вечірньому повітрі хрущі. Зовсім уже низьке сонце зробило з Ольшанки райську річку світла. Густі вже шати дерев тихо готувалися до сну.

І розмова йшла у нас якась сонна і спочатку ні про що.

— Ти ось майже завжди оце «БТ» куриш? — ліниво спитав Змогитель.

— Так.

— А от я виключно «Німан».

— Та і я люблю, але як покурю довго — кашель. Кинути не пробував?

— Якось дев'ять місяців не курив. А тут вибори. Пива рідкісного на селі привезли, лідського. Сушена рибу знайшлася. Ну, а я урну возив по тих, хто своїми ногами прийти не може. Друзі набрали всього на мою долю і, зарази, забули, три пачки «Німану» купили. Як тільки голоси підрахували — складчина. А я намерзся за день на морозі, відвів коня, прийшов, ну, випили. Закурив. І… як не було тих місяців.

Шабликові ця бесіда була така цікава, що здох би разом з мухами. Тому розмова перейшла на тему, від якої, судячи по наших літературних газетах, здохли б мухи в усьому світі: на «книжність».

— Ну от якої ти, Михасю, думки про Бикова?

— Непоганої. Не вигадує. Видно, що сам сьорбнув цієї воєнної розкоші аж під пілотку. Не те що дехто, пише, як Саня березовим віником роту німців розігнав… з танками.

Мили, мили кісточки інженерам людських душ (почули б вони це з трибуни), і закінчилася розмова ще на одній особі, до якої я взагалі ставлюся терпимо.

— Ну, а цей… Короткевич? — спитав Шаблика.

— Нічого собі. Тільки навіжений якийсь, збитошний. Лівою рукою праве вухо через голову чухає… Ніколи не знаєш, чого від нього чекати.

— Кажуть, бабій, — сказав Змогитель.

— А про кого цього не кажуть? Ти ось краще, Антосю, скажи, що ти там нарозшифровував? — перевів нудну розмову на інше Шаблика.

Я коротко розповів про літерею. Сказав тільки, що глибоко переконаний, що потрібна мені вежа — з північного боку, там, де була потім замурована Слуцька брама. Сказав і про кут намотування (я вірив цим хлопцям і дуже сподівався, що вони, колишні діячі партизанського руху й підпілля, вміють, коли треба, затискати в лещата язик), але сказав (прости мені боже за брехню), що предмета, довкола якого треба намотувати, у мене нема і визначення транспортиром кута між осьовою лінією стрічки і напрямком написання слів мало що дає, а кінець мені і зовсім незрозумілий (і це було правдою). Не ясно було тільки, яку вежу треба рахувати від наріжної? Третю?

— А ти ще почухай свій глобус, — сказав Змогитель, — може, щось надумаєш.

І справді, що лишалося робити?

І тут раптом за штахетами палісадника почалася дика какофонія. На різні лади гавкали десятки собачих горлянок, і чийсь голос верещав на всю вулицю:

— Убивці! Вбивці!

Ми підійшли до огорожі. Справа рухався вже відомий мені кортеж: Лопотуха в супроводі десятка собак. А назустріч йому йшли голова Ольшанський і бухгалтер Гончаронок. І почували себе, видно з усього, як дві мухи в мисці з кислим молоком. Все роблять висновки, все бачать, а задоволення ніякого.

— Убивця! — горлав Лопотуха.

— Чому, Людвігу? — спитав Ольшанський.

— І ви! І ви! Уб'єте мене! Сховаюся!

— Чому я вбивця? — запитав Гончаронок.

— Тому. — І до Ольшанського: — Бичків убиваєш! Теляток! Овечок! Сховаюся!

— Іди, Людвігу! — сумно сказав голова.

Але божевільний, помітивши, вже переключився на мене:

— Ага, до правди ідеш? Тим скоріше в'язи скрутиш. Обсіли вже тебе, обсіли. І бац тобі не допоможе. Бац в сутані. Ось Бовбель, Бовбель прийде. Прийшов.

І ми, і ті двоє рвонули від нього, ніби він розмахував відром з окропом. Ледь відсапалися, поки перенесли рештки бальзаму і решето з полуницями на другий, садовий столик за хатою.

— Ну, джентльмени, — спитав я, — як самопочуття? І що цей сон взагалі повинен означати?

— Не знаю, — сказав Шаблика. — Може, справді з глузду з'їхав чоловік. А може… надто вже зручний спосіб замаскуватися.

— Ну, облиш, — сказав Змогитель. — Тут тоді таке коїлося, що й найздоровіша людина з'їхала б з глузду. А в цього, видно, психіка була хирлява. Добре ще, що хоч не віддав богу душу.