Чорний замок Ольшанський - Страница 54

К оглавлению

54

— Хто там? — запитала постать, і я пізнав ксьондза. — А-а, це ви?.. Яким чином ви тут?

Я показав рукою на лаз.

— Нащо ж ви так? Я сам би міг показати. І було б зручніше.

— Пробачте, діти сказали, що іншого ходу нема.

— І даремно сказали. Ну гаразд, діти, йдіть гуляйте.

Він показав їм на потаємні двері, але малі вже кинулися в лаз.

— Якби мені їхню спритність, — усміхнувся ксьондз.

— Її у вас і зараз вистачає.

— Ні. Для деяких речей уже ні. Тут, під костьолом, та й під замком ціла система ходів. Кажуть, є й хід, що з’єднує костьол і замок. У деякі з них я не ризикую ходити. Дуже рідко не вистачає сміливості. Частіше — спритності. Хочете, я вам деякі покажу.

— Що ж, охоче. — Я подумав, що, може, це в чомусь допоможе моїм пошукам.

— То ходімо.

Я протиснувся з ним в отвір. То була якась костьольна прибудова (я погано розбираюся в цій топографії). Жихович відімкнув якісь низькі двері, і очам відкрився неширокий коридор з низькою склепінчастою стелею. Це було схоже на печери в Київській Лаврі. Тільки що довкола був дикий камінь, а не зцементований пісок.

— І далеко він тягнеться? — Ми пройшли вже, мені здалося, метрів сто п'ятдесят, і кінця цьому не було видно.

— До кінця не доходив. Тут є й інші ходи, бокові, але я їх не знаю. І ніхто не знає. Тут під час татарської навали десь у тисяча п'ятисотому, чи що, році ховалося все населення Ольшан і довколишніх сіл.

— То як, катакомби давніші за костьол?

— Набагато давніші.

Я йшов попереду. Раптом я відчув ніби повів чогось по обличчю. Полум'я свічки затріпотіло. Відбитки заметушилися по каменю.

— Обережно!

В ту саму мить я послизнувся, зрозумів, що падаю, і раптом відчув неймовірної сили штурхан у спину. Такий, що підлетів у повітря, мабуть, з метр потримався так, а потім не дуже м'яко приземлився в пилюку, відчуваючи, що мої ступні висять над порожнечею.

– €зус-Марія! Матка боска Остробрамська! Матка боска Бітенська!

— Що це було?

— Колодязь. Я ж казав, обережно.

Я справді ледь перескочив, дякуючи ксьондзовому штурхану, круглий чорний провал у підлозі. А може…

— І чого ви послизнулися? Ну, так і є, — він підняв свічку вгору. — Колонія кажанів! Бач, за зиму який корж на підлозі вийшов.

Він перехилився і нагнувся, дивлячись униз. Потім узяв камінчик і кинув у чорну пащу. Через незліченні століття звідти долетіло, ніби дзвінко, а ніби й глухо: «Глок». Тут ми обидва, коли про це можна говорити при свічці, пополотніли.

Наступні зо дві хвилини йшли мовчки. Час від часу траплялися в стінах заґратовані відтулини під іржавими замками.

— Ключі в кого?

— Ключі в мене, — сказав ксьондз. — І від замкових ходів також. У мене і в Мультана. Діти внадилися лазити. Щоб не провалився якийсь. Добре вам у нього? Хоча, чому ж? Чоловік хороший, статечний. З діда-прадіда сторож, а може, й раніше.

… Органіст в пустому костьолі, коли ми попрямували через пресбітеріум до виходу, знову грав щось схоже на «Бичка».

— Чого він так?

— А, я ж вам казав. Він якось під час обідні і «Лявониху» врізав.

— І нічого йому?..

— Тримаю. Я ж вам казав: майстер на всі руки. Тут і органіста знайти важко, а цей… ще й годинника відремонтував. І календар майже що. І сонячний, і місячний.

Ми поволі йшли до замку. А мене ще не покидала думка, чому він хотів убити мене? А може, я й справді послизнувся? Тоді — що означали слова Вечірки? Знає щось, чи просто п'яна балаканина?

— Чутки ходили, ви щось шукаєте? — спитав він. — І потрапила вам у руки якась шифровка?

«Зрозуміло. Усе та злощасна балаканина в машині по дорозі в Єзну».

Сяк-так, у найзагальніших рисах, я розповів йому про незначне, особливо наголошуючи, що нічого не розшифрував, бо мені не відомий предмет, довкола якого треба ту стрічку намотувати.

— Знаючи математику, це не так важко, — здивував він мене, а потім ще раз здивував. — Літерею спробували? А може, поєднати її з кеплерівським принципом?

«Чому він мені зараз допомагає? — подумав я. — Що за людина? Звідки?» А він, ніби справді знаючи мої думки, раптом сказав:

— Ви собі можете думати що хочете про те, що відбувалося тут триста років тому. Це й дурню невідомо. А ось що робилося тут за нашої пам'яті. Оце розплутати. Тоді, можливо, і таємниця нашого провалу вийшла б на світ.

— Ну, а якби й розкрили провокатора. Що тоді ви?

— Христос казав, що ворогам треба прощати не до семи разів, а до семи по сім…

— І ви?..

— Я, на щастя, не Христос. І навіть не найперший з його служак.

— Це як?..

— Якби влади поруч не було — показав би, — раптом крізь зуби процідив ксьондз. — За мою останню…

І я зрозумів: цей справді мотав би кишки. Не чужою рукою, а своєю, ось цією, здатною, на все. При згадці про друзів і про кохання, яке загинуло десь у підземеллях СС або СД — хто знає?

Я пішов від нього в найпрепоганішому настрої. Наші романтики минулого століття сказали б, що грізні «тіні, ангели нічні» кружляли над моєю головою. Чому книга? Навіщо дві смерті? Чому чотириста вбитих під час війни? Кам'яні брили мені на голову? Ксьондз над колодязем? Банди Бовбеля і Куліша? Лопотуха? Безладна балаканина Вечірки про тіні і якісь страшні яйця.

Тіні. Ангели нічні. Жахи, безжалісний світ.

Я не знав, що все це — рожева дитяча казка порівняно з тим, що чекало на мене.


Частина II
КАТАКОМБИ, МОРОК І ВОГОНЬ

Розділ І,

в якому ніхто з «трьох мушкетерів» майже нічого не знає, а той, хто знає, не може розповісти

54