Чорний замок Ольшанський - Страница 53

— І не боїшся?

— Чого? Коржа пагною, купи умьоту?

— Ой гляди…

— Королю б я донесла про твої вибрики, та мерзячка мене бере дивитися на тебе. Поглянь, — і вона показує на вежу.

Я прокидаюся, залитий холодним потом. Настільки це яскраво. І не одразу розумію, що я лежу в прихатні і що мене торгає Микола Зелепущонок, на прізвисько Вечірка, мій господар:

— Антосю, вставай… Ми з кумом. І так нам без тебе сумно, так сумно, — він схлипує. — Ми плачемо. Плачемо. Вставай, Антосю.

— Добре, зараз, — я розумію, що не відчепиться і що краще зараз вийти, а потім непомітно піти: скоріш за все вони й не помітять.

Коли я прийшов на господареву половину, то побачив господиню на печі, стіл, заставлений стравами і двома «гусаками», а за столом кума, невеличкого лисого, як коліно, чоловіка, і господаря.

Спочатку я хотів одразу піти, але потім розмова зацікавила мене. Вечірка філософствував, а господиня (цього я не міг зрозуміти) тихо сміялася на печі.

— Усе на світі — паразит. І мурашка паразит, і бджола паразит, і овечка паразит, і вовк паразит, і ти паразит, і я паразит.

— Я не паразит, — заперечив кум.

— А хто колись у колгоспі мішок жита вкрав?

— Я не крав.

— Ну, все одно. А ти подивися на себе. В усіх сумлінних людей чуприна на голові, а в тебе — лисина. І кажеш, що не паразит.

Тикаючи виделкою в тарілку, нещасний кум старався перевести розмову на інші, приємніші рейки:

— А я сало їм.

— От-от! — І з обуренням: — Та чесні люди по-ло-ву їдять! А ти — сало. І кажеш, що не паразит.

Я пішов і сів у квітнику. Голова після сну і всього боліла несамовито. Треба було менше курити. Надимів, як… зрозуміло, що тут заболить що хочеш. І ці нажерлися горілки. Як нещастя це якесь на люд. А за вікном знову розмова, високопарна.

«Треба перебратися, — подумав я. — До Мультана. Інакше спокою не дадуть, п'яні чорти. І взагалі, чортзна-що. Всі в окрузі якісь звихнуті, а все, що довідався за день, не варте й дірки з бублика».

Розділ XV

Про нову хату, сни, які збуваються, і про те, як убивають людину і чи легко іншому двоногому це зробити

Вранці я вдруге зайшов зі своєю пропозицією до діда Мультана. І мені сподобалося в нього ще більше.

— Будь ласка, — сказав він, — мені що? Тільки ночами самотньо буде. Я ночами ходжу.

І от я перебрався в другу кімнатку небувало великої дідової «сторожки». Особливо затишної, незважаючи на занедбаність. Затишної від старих портретів, од складу непотрібних ікон в одному кутку, від того, що одні двері (другі безпосередньо вели в дідову сторожку) і вікно виходили просто на кущі і через низький кам'яний паркан — в тінистий уже зараз сад. Якщо висунутися у вікно, справа видно було «першокостьол», до якого потім була прибудована махина новішого з його чудовим іконостасом мореного дуба з позолоченими фігурами (рівний йому мені довелося бачити хіба що в Будславі).

Першим гостем був Шаблика. Приніс велику паку паперів: німецькі листівки і наші листівки, газети, в яких говорилося про напади партизанів і про напади на партизанів. І про розстріляних діячів руху Опору, і про заложників. Було навіть з десяток номерів «Нашого шляху».

— Навіщо ти це г… тримаєш?

— Треба знати, хто є хто і хто був хто. Навіть якщо це безсоромна пропаганда. Ех, братику, скільки такої безсоромної пропаганди на світі! Дивився я по війні «Індійську гробницю». Висновок: «Німець спритний хлопець, повсюди пройде». Якісь там фільми про «агента 007» — «англієць спритний хлопець, скрізь пройде»… Тьху! На жаль, навіть першокласні люди часом не повсюди проходять. «Тому в истории мы тьму примеров слышим». Ось, може, щось цікаве про тих і знайдеш. Хоча навряд: в останні дні тим було не до газет… Ось дістати б газети тих часів, коли брат Висоцького провокатора вбив. Хоча звідки їх дістанеш? Така пожежа прокотилася.

— Ну, мабуть, не все ж згоріло?

Другий візит зробили Василько Шубайло і Стасик Мультан. І ми одразу поспішили з ними до лазу в підвал костьолу, просто квадратної відтулини, за якою хід ішов униз, немовби тут збиралися зсипати в бункер картоплю.

— Ви, дядечку, можете плечима не пролізти, — сиплим шепотом сказав Василь.

— Пролізе. Руками наперед. Там щось схоже на сходинку є. До неї сантиметрів п'ятнадцять.

Вони шугнули туди, як малявки під камінь. Але байдуже, проліз і я: одна рука вперед, другу під себе, щоб долонею підштовхувати черево. Неприємно, коли звисаєш над пустою темрявою. Але й справді, не більше ніж п'ятнадцять сантиметрів до кам'яної приступки.

Не люблю я цих підземель, особливо занедбаних. Затхло, повсюди шматки отинковки, стоять саркофаги, і в кожному чиєсь колишнє життя. Варте чи не варте цього саркофага — інша справа. І особливо мене мерзить таке видовище після того, коли довелося мені бачити «зацны гроб» одного великого сановника минулих часів. Мумія лежала в мундирі при всіх регаліях, але без… штанів. Штани були суконні, і їх з'їла міль. Варто було підлабузнюватися, царедворствувати, прирікати людей на гірше, вбивати їх з легкою рукою, щоб потім лежати без штанів.

— Ось зодчий, — сказав Стах. — Комісія рік тому приїжджала, знімала віко. Як живий, лежить, тільки трохи всох.

Голоси наші лунко вибухали під склепінням, так що й цих могли розбудити. І все-таки я неймовірно здивувався, коли напівморок прорізала вертикальна смуга світла. Несподівано обернулася довкола осі велика і, як я тепер бачив, непомірно товста дошка (раніше я думав, що просто на ній колись було щось написано, та фарба злізла), і в цьому світлі виникла постать людини зі свічкою в руці.