Чорний замок Ольшанський - Страница 52

— Правильно. «А я в попа обідала, — сирітка сказала».

— Ну, то чому «попові» і через сто років з гаком не нагодувати «сирітку» обідом? Думаєте, я не бачу, як ви на мене у «вік ракет і атомів» дивитеся? Через «ходи» й «таємниці».

— Я не дивлюсь.

— Отож-бо. І, хоч виправдовуватися ні перед ким не хочу, — перед вами чомусь хочеться. Відчуваю щось…

— Не треба виправдовуватися.

Жихович задумався. Навіть обличчя його обвисло, поважчало.

— Особливої жертви в цьому моєму вчинку не було. Мені й досі соромно, що я підніс церкві негідний дар, але це правда, жертви не було. Був я дуже релігійний. Більш ніж зараз. І під час війни вперше закохався. І — річ майже несумісна — був у підпіллі… Її схопили, коли я вранці пішов по сигарети… Куріть… Після війни я став ксьондзом… Особливої жертви не було.

… Я брів од нього й думав, що справді ми всі отруєні війною. Можливо, божевільні. Але звідки я знав, хто, що і як. Хоча б той ксьондз Жихович.

А мав вечір трагікомічну розв'язку. Досить важку і досить комічну. Я прийшов у свій прихатень і заліг спати. І навіть вві сні відчував, як у мене болить голова. Щось з нею останнім часом робилося. Все небезпечніше.

Сон був теж важкий. Та сама галерея, на якій тоді бачив я тіні. Молодий білявий напівхлопець-напівмужчина (високий, могутні м'язи і дитячі очі, такі сині, як рідко буває навіть на цій землі). Молода жінка, чомусь дуже схожа на Сташку.

— Я не можу, — шепотіла вона. — Він виказав вас, виказав друзів, виказав тебе.

— Не тільки виказав, — кинув він. — Загарбав усе майно повстанців. Як ти могла колись піти з ним?

— Я тоді не знала тебе. І я не знала, що він може…

— Він ще може і отримати від короля третину за виказ друзів, цей знатник, — пролунав глухий, але приємний голос, і я побачив, що до них підходить дуже худий і високий білявий чоловік.

Тут я здогадався, що це Гримислав Волюжинич, ініціатор «удару в спину», дружина Вітовта Федоровича Ольшанського Ганна-Гордислава і зодчий костьолу, вежі якого, одягнені риштуванням, уже височіли над мурами зовні.

— Цей істинствувати не буде, — сказав Гримислав. — Для нього є дві очини. Одну він продасть, але за другу зубами триматиметься, горлянки гризтиме за свої скойці.

— Рідні, — сказав зодчий, — він усе звідкілясь знає про вас. І тому втікайте. Доки не пізно. І візьміть з собою альмариюм з грошима. Вони йому не належать. Вони — людські, ваші. Тих, що повстали. Втікайте. Сядете десь на Німані на окрут — і кудись до німців. Потім повернетеся, коли знову настане ваш час, коли треба буде купувати зброю. Зрадливий рід. Що предок Петро, який князя Слуцького видав, що цей.

— Що, коні є? — запитала жінка.

— Є коні, — сказав Гримислав. — Ключаюся з тобою, зодчий. Але стільки ременів золота, стільки каменів, стільки сажоних тканин — хіба їх повезеш у саквах?

— Беріть частину. Решту переховаємо тут.

— Я не хотів, — сказав Волюжинич. — Але зелжив він саме наше білоруське ім'я.

— І нехай зостанеться ні з чим, — жорстоко сказала жінка. — Без мене і без скарбів. Такий пакон. І нехай він нас звідтіля дістане, свавільний опойовий. У нього своя судба, у нас своя. А тобі, великий зодчий, спасибі від нас і від бога.

— Спасибі скажете, коли все скінчиться добре.

…І ось падає вже на тільки-но засипану яму величезний спиляний дуб (де я читав про такий спосіб ховання скарбів? — відзначає вві сні підсвідомість), і ось уже й сліду нема, і ніч довкола.

…І ось уже рвуться геть від мурів замку диким лісом два вершники. У одного при боці довгий меч, у другого, меншого, корд. Зникли. Але через деякий час у неоковирних вежах чорної махини замиготіли вогні, забігали по галереях. Багатоголова кінсько-людська маса закипіла, заклубилася в дворі. В тиші наростали, робилися нестерпними грізні звуки.

І ось худий чоловік піднімається по риштуваннях вежі костьолу. Стоїть і дивиться в бік безмежних лісів, де десь далеко — Німан. І тут ненажерлива розтопирена п'ятірня штурхає його в спину, і в очах непорозуміння… Блискавично наближається земля.

І це вже ніби не він, а я падаю, як кілька років тому зі скелі на Карадазі (диво і власна кмітливість врятували мене тоді від неминучого, — відзначає підсвідомість).

Цього диво не врятувало. Я знову дивлюся згори. І він, маленький згори, лежить на землі, як лялька… Знову я внизу. Над трупом стоїть крижастий чорнявий чоловік. Вузькі очі. Жорстокий прикус великого рота. Сріблоткана чуга спадає широкими складами. А навпроти нього досить уже літня жінка в чорному.

Вітовт Федорович Ольшанський і його сестра.

— Покладіть у мед, — гірко каже жінка. — І в Кладно до бальзамувальника.

— Ти, може, і в костьолі його покладеш?

— Не тільки покладу, а й піжмом удостою. Він робив — йому й лежати.

— Ну ясно, ви ж милувалися. А те, що він справця того, що вони добро моє поплюндрували, що в зешлому часі предок Петро здобув, що я здобув?

— Зрадою ви його здобули. Зганьбили білоруське ім'я, ім'я Ольшанських. І шкода мені тільки, що я в зешлі часи не могла придавити його в колисці. І тебе також. Бо молодша була. І це наше спільне володіння, кого хочу, того й кладу. І контарфект над його, бідолахи, труною передчасний повішу. І проусти над ним місяцями співатимуть, щоб возрадувалась його душенька.

— Ну, він і тіла не забував.

— Зате ти забув, смоква безплідна. Макула на нашому народі, хробак. Ти і з жінками можеш тільки партаці. То чому дивуватися, що справжня від тебе втекла. Від тебе втекла б і косорила.