Чорний замок Ольшанський - Страница 56

— Як все це було? — спитав я.

— Ну, в травні сорок четвертого за наказом Гіммлера, як відомо, була створена «kommenda 1005», — сказав Шаблика. — Для знищення слідів усього того, що вони тут наробили. «Санітарні акції». Для знищення сіл і хуторів, де могли бути свідки. Нам ще пощастило. Не встигли знищити, надто хутко накивали п'ятами. Але виселити людей — виселили. У ліс. А акції були підписані, оті, про масові екзекуції. Був тут такий шеф Кладненського округу гестапо. І підписував він їх як «przewodnizcacy sadu gestapo». Голова «суду» гестапо… Ну й почали тут по округу машини гасати… А в машинах — наші з лісу стежили за ними, — а в машинах СС — оберштурмбанфюрер, доктор права (немовби могло бути якесь право в країні безправ'я) і він же вищезгаданий шеф Кладненського гестапівського округу, якийсь на прізвище Гештобер, та з ним якийсь штандартенфюрер, полковник, значить. Та оберштурмбанфюрер Зейтц з помічником унтер-штурмфюрером Штофкеном (земля йому битим склом, така сволота). Ну, і в інших машинах дрібніші: шарфюрер Лінц (цей охороною керував) і чомусь фон Ейхгорн, майор тодтівських частин, військово-будівельної організації. Зрозуміло, що не будувати вони щось тут збиралися, а ховати… А може, шукали якогось природного яру, щоб менше було роботи по засипанню…

— І документів нема? — спитав я.

— Шукали ми їх кілька років тому. Бо деякі наші люди часом все-таки проникали в село взяти дещо забуте і трохи їжі із схованок і, хочеш не хочеш, дещо бачили.

— Хто?

— Мультан. Органіст. Та багато ще хто… Так ось. У середині липня підступали наші. І тут знову почалася катавасія. Цією акцією керував уже комендант Ольшан граф Одельберт фон Вартенбург.

— Часом не з тих? Не родич того Йорка фон Вартенбурга Йоганна-Людвіга, що з генералом Дибичем у 1812-му Таврагельську конвенцію уклали? — спитав я. — Ну, що німці з російськими військами будуть проти Наполеона воювати.

— Угу. А раніше, в 1778–1789-му, брали участь у війні за баварську спадщину. Не прямі нащадки, а, здається, від троюрідного брата.

— Ти звідки знаєш?

— А я в проміжку між перебуванням у двох партизанських загонах не тільки за підозру в «бандитизмі» в гестапо сидів, я до цього в гестапо деякий час перекладачем служив.

— Як?

— А так.

— Ну й що?

— Сам бачиш. Не з білими ведмедями виховну роботу проводжу, а з юнацтвом. Отже, ясно, як я на німців робив.

— Н-так, — вперше озвався «ковбой», — не життя, а листковий пиріг: ліс — перекладач гестапо — підвальний підопічний гестапо — викуп — знову до лісу.

— Добре, кінчай. Ну от. А з графом — Франц Керн із айнзацштабу, з відомства Розенберга. Грабунок коштовностей. Отже, і їх вивезти не встигли, бо кільце майже замкнулося… А з ними штандартенфюрер Зігфрід (прізвища не знаю) і — тримайся за щось, бо впадеш, — останній старий Ольшанський — Юзеф-Ксаверій.

— Він, кажуть, помер невдовзі по тому, — сказав я.

— А я думаю, його померли, — сказав Змогитель. — Могло бути й таке.

— Як?

— А що ти думаєш, Вартенбургу і Керну потрібні були зайві свідки? Так от, влітають тоді в Ольшани і сюди під посиленою охороною кілька «опелів», два «даймлер-бенци», одна машина системи «Монті» (день п… ь — рік на ремонті) з есесманами і три легковушки: «беемвешка» синя, «опель-капітан» і «мерседес» з генералом. І майже в усіх машинах якісь скрині, тюки, зашиті в брезент і церату рулони. А біля однієї весь час крутиться, руками махає і розпоряджається старий Ольшанський, а на решту й плюнути не хоче… Ну, а потім погнали колони в'язнів і просто мирних. Есесмани своїми «вальтерами» та «манліхерами» трясуть, блокельтестари, блочні старости, та блокфюрери киями махають: а може, за старання та дбайливість не буде їм останньої ями. Бо передчували, ой передчували все. Як добрий собака землетрус чи пожежу в будинку. Болячка цим старостам з маком, і не присудили їм німці іншої долі… Там і наші були у напіввійськовій формі — Мультан бачив.

— Кілька чоловік. Але далеко було, не пізнаєш в лице. А наші ж, гади.

— Яка епоха, такі й таланти, — з чорним гуморком сказав Змогитель.

— Ти б, Мишко, і про інші таланти нашої епохи згадав, — сердито буркнув Ригор.

— І згадав би, та ті забути не дають.

Вже добрі присмерки лягли на село, на Ольшанку, ліси й громіздкий чорний силует далекого замку. Шаблика зітхнув:

— Ну от. Мультан у лісі сидів. Бачив, як розвантажували ікрині, як тягли кудись.

— Він після війни навіть їх шукав. Мацав лопатою дно замкового озера. «Глей, — каже, — засмоктав», — процідив «ковбой».

— А я думаю — даремно там шукати, — сказав Шаблика. — Думаю, не там. Думаю, чи не в річечці під замком, там промоїни під берегом. Або, найімовірніше, десь у катакомбах. Бо там чорт ногу зламає, бо до кінця їх ніхто не знає. Знав тільки старий Ольшанський, в нього план стародавній був.

— Хто бачив? — зітхнув я.

— Лопотуха.

Я безмежно здивувався.

— Він років зо два до тридцять дев'ятого в замку бібліотекарем працював. Бо куди було поткнутися білоруському хлопцеві, бодай і з університетом?

Помовчав.

— І взагалі, він дуже багато бачив. Аж до небезпеки життю багато бачив. І останню «акцію» бачив. Блудить словами, бурмоче, а сенс якийсь є. Я ось тільки не знаю, чи він її також спостерігав звідкись, чи був у колоні смертників. Я з окремих слів цього його бурмотіння склав для себе таку картину, може, й неправильну.

— Яку? — спитав я.

— Бачив, але не до кінця. Тягли полонені скрині до горба (там озеро з одного боку, а річечка-рів і замок з другого). Смертникам потім очі зав'язали, повели туди, а через годин зо дві, знову із зав'язаними очима, відводять назад. І в лісі — залпи. Живі зносили мертвих на купи. І тут чи Лопотуха злякався (він, видно, вже й тоді був теє…) і кинув спостережний пункт, чи вдалося йому дивом утекти. А решту поклали там, на горі. Де поховання — знаєш.