Чорний замок Ольшанський - Страница 14

Вона припала до моїх губів холодними мокрими губами і, коли вони потепліли, з силою відірвалася.

— Бувай. Бог з тобою. Пробач.

Грюкнули дверцята таксі. Останній раз махнула за склом рука в білій рукавичці. Потім машина рвонула, обляпавши мої ноги мокрим коричневим снігом.

… Усе в мені плакало, і не стільки від кохання, скільки від втрати. Невідомо чому я зайшов до кафе «Космос», випив там біля стойки чарку коньяку, потім пішов блукати вулицями, намацав у кишені пом'ятий конверт листа до батька і кинув його в скриньку, довго сидів на мокрій лаві й безцільно дивився на веселкові плями ліхтарів у чорному обледенілому гіллі. Потім знову випив біля стойки. Цього разу вина.

… Важче за смерть було вертатися до пустої квартири, яка ще пахла нею. І тому я, сам не знаючи як, натиснув дзвінок на дверях Хилинського.

Він одчинив мені двері, обвів очима, трохи злякався.

— Заходь, — сказав він. — Вип'єш чого-небудь? Ну, звичайно, вип'єш. Скидай пальто. Я зараз.

Як Мар'яна виживали з кімнати статуї та ікони, так «полковника» (а може, він і не «полковник» був, а справді «Абель у відставці», чорт його зав'яже людські язики) виживали з кімнати книжки. Два тільки невеличких простінки були вільні од них. Перед одним стояв на столику епідіаскоп (Хилинський захоплювався знімками на слайди, здобував якимсь дивом німецьку плівку «орваколор» і цей простінок використовував, щоб демонструвати самому собі зняте). Зараз біля столика з епідіаскопом лежали пластмасові рамки, ножиці, валявся дешевий діаскоп, зміями скрутилися плівки. Усе просто на підлозі, на килимі.

В другому простінку, над тахтою, висів портрет в овальній рамі. Писаний під стару манеру, навіть полакований. Портрет, подертий біля нижнього закруглення рами; рвану рану хтось грубувато зашив і по-аматорському зафарбував. На портреті жінка в чорній з червоним сукні. І сама чорнява, виразно південний тип.

Завжди, коли я заходив до Хилинського, мене дивував цей портрет. Ніколи мені ще не доводилося бачити таке велике жіноче обличчя. І таке вродливе водночас. Очей не відірвеш. І напіввідкритий рот, і гордий ніс, і чоло, і вся ця ніжно-гоноровита, досконала постава.

Хилинський підкотив столик на коліщатах, перевантажив з нього на другий, круглий, склянки, почату пляшку віньяку, лимон, пресований у ковбаску грузинський інжир.

— Ну, вдаримо лихом об землю.

Випили.

— Так що з тобою нарешті, хлопче? Ректора під три чорти послав? Га?

— Ні. А варто було б.

— Каліку набив? В дочку архієрея закохався?

— Яка ж у архієрея дочка?

— Ну ще що? Троцького на лекції випадково процитував?

Я мовчав.

— Ага. Помилково зайшов до однотипної з твоєю квартири, молока випив і, думаючи, що дома, провів час із чужою жінкою, як зі своєю. Світла не хотів умикати. А все — однотипне.

— Так, — сказав я.

І тут він зрозумів, що я не жартую. А я, сам не знаючи чому, розповів йому всю цю історію. Звичайно, без прізвищ. Звичайно, змінивши все, що можна було змінити.

— Прикро, — сказав він. — Але що будеш робити. Надалі довідайся про все, перш ніж кидатися, ніби у вир головою. Пристрасність оця наша дурна білоруська! А ти, коли вже так сталося, пропонував їй піти з тобою?

Я відповів, як воно було:

— Нема вже вороття, Адаме Петровичу. Катує вона себе за обман. Що ж робити?

— Мовчати треба, хлопче, — після паузи сказав він. — Можливо, там ще й склеїться, якщо мовчатимете, якщо ніхто нікому. А ти — що ж, відмуч своє. З бідою переспати треба. І не одну ніч. Тоді вона тобі неодмінно зрадить з ким-небудь іншим. Тоді тільки буде легше.

Я не пізнавав його. Звичайно так і сипалися з нього приказки, часто фривольні, а тут сидів переді мною заглиблений у моє горе, суворий навіть чоловік.

Вигляд у мене, мабуть, був страшнуватий, тому що Адам зморщився майже жалісно, крекнув і налив ще по чарці.

— Давай за неї. Все-таки благородства, певно, більше в її душі. Ось за це.

Стежив за мною.

— Та не побивайся ти, дубе. На ось потягни файку. Хоча у вас кишка тонка. Все на сигаретках. Імпортних.

У мене перехопило подих.

— Ну, кинь ти. Ну!.. Ну, кинь! Це ще, Антоне, не горе.

І, видно, вирішив щось, зітхнув.

— А бодай тобі! Ну, гаразд. Щирість за щирість. Портрет бачиш?

— Ну.

— І ніколи не запитав, хто це. Делікатність. Та я тоді, може, сам би тобі не відповів. Тепер скажу. Занадто вже тобі погано. Побиваєшся. А міри людському нещастю не знаєш.

Випив.

— Дружина моя. За професією була артисткою.

Його сухе обличчя ніби обтяглося шкірою на вилицях і обвисло знизу, біля губів. Одразу окреслилися очі під важко навислими повіками.

— Як вважаєш, хто за національністю?

— Не розбираюся я, Адаме Петровичу, в південних типах. Білоруса за версту відрізню, а тут боюся судити.

— А все-таки…

— Грузинка? Вірменка? Таджичка?

— Та ні.

— Молдаванка? Єврейка?

— Ще гірше, — гірко сказав він. — Циганка, брате. Затягнувся.

— От у цьому й була її головна провина. А за провину й кара. І добре, коли перший-ліпший на дорозі яр. Коротшою була б мука… А я в той час був дуже далеко… Не мав змоги вивезти, допомогти… Не міг, не мав права навіть закричати, що ось ви найдорожчу мені людину, наволоч, у таборах, у віспі цій на всій землі, закатували. І син десь загубився… Маю тінь звістки: відбирали дітей нордичного типу. А він білявенький був, у мене. Ти не дивись, що я зараз сивий… Був я білявий. Скоса глянув на портрет.

— Яка вона Грушенька в «Зачарованому мандрівнику», яка Маша в «Живому трупі». Співала — плакали люди. І за це — яр. За все — яр.