Відклав файку.
— З цим… призвичаївся не призвичаївся, а так, притупилося трохи… А от із сином… Чи назад він потрапив, у наш дитячий будинок? А може, і… там. І не виключено, якомусь нашому такому… Грибку доведеться перестрілюватися з ним… Ось як.
Підняв чарку із золотистою рідиною.
— Я тобі це не тому розповів, щоб ти мене пожалів. Я тому, щоб ти себе пожалів. Це, що з тобою, не найстрашніше. Не найостанніше.
Вдячність моя йому була така велика, жаль такий нестерпний (справді, що був мій біль порівняно з його?), що я зрозумів, треба переводити розмову на іншу тему. Але ця інша тема ніяк не приходила до голови. Тому я взяв і трохи розповів йому про страхи Пташинського.
— Ну, це не загадка, — сказав Хилинський. — Трохи — звичайні бариги, яким із законом зв'язатися ніяк не випадає. А більше — хвороба. Це від серця.
— І я так думаю.
В цю хвилину задзвонив телефон. Хилинський вийшов у маленьку спальню, причинив за собою двері, але чути, мабуть, було погано, і він змушений був говорити голосніше, ніж звичайно, і я дещо чув.
— Ікони? І зв'язок з цим? А, чорт би їх побрав з цими девізами!
«Навмисне не каже «валюта». Каже «девізи». Думає, що слова не знаю. Білими нитками шиєш, Адаме Петровичу».
— Зануди. І зброю?.. Чути погано!.. Ясно!.. О першій тридцять? Добре. Буду.
Вийшов знову до мене:
— Став ти причетним, хлопче, до таємниці. А я оце непедагогічно повівся. На повний голос.
— Я, Адаме Петровичу, не з базік. Ви мене не перший рік знаєте. І справи ваші мене не торкаються. У вас своє, у мене своє.
— Образився?
— Образився. А мені хоч би й вік прожити, нічого про них не знаючи. Ні про що я у вас не запитував. Нецікаво, пробачте.
— А даремно. Все може бути. А щодо «хоч би й вік», то зарікався хтось. — Він потряс мене за плечі. — Ну, годі надиматися, ну… Ну, скажи щось.
— Коли вже я випадково щось почув, то повернемося до Мар'яна. Щось у його справі тривожне. Ось же ікони, валюта, — я не запитую, що там сталося ще, що вам треба їхати. Але чому того ж не може бути тут? І, зрештою, передчуттям теж треба вірити. Не матеріал це ні для «Абелів у відставці», ні для міліції, ні для суду, але часом треба вірити, коли серце промовляє, коли стискається…
Він уважно дивився на мене.
— Можна і треба. Вір і дивися. Підвівся.
— Треба було б не залишати тебе до ранку в твоєму стані. Але сам чув… Випити щось маєш?
— Вино є.
— А міцніше?
— Мгм.
— На ось. Ти ж не з тих, що блукати потім підеш? Ну от і випий добряче. Сьогодні дозволяю. Щоб спав мені. Ну, ходімо.
Хилинський знав, що робить.
… Ніколи в житті, ні до цього, ні опісля, я не випивав стільки. Дорвався, хлопчик. Сповна скористався з сусідової поради. І заснув як убитий. Роздягнений, як завжди, але чомусь при галстуці на голу шию. Чи, може, все-таки хотів «блукати»? Шукати Зою? Напевне.
У наступні п'ять днів я спокутував гріх свого «п'яного глумління». Працював, не даючи собі ані хвилини перепочинку.
Не можна було повірити в те, що тільки сама коштовність старої книги викликала таку облогу хати Пташинського, всі ці дзвінки, блукання під вікнами і все інше. Я майже впевнений був, що розгадка десь у самому тексті: якась приписка на полях сторінки, напис, уміло захований у в'язі орнаменту, іще щось. І от я шукав. Всліпу, бо не знав, де і що шукати.
Багато разів за життя я читав Євангеліє, одну з кращих (якщо не найкращу) з історій, вигаданих людством за все своє існування. Приємно мені було читати його й зараз, думаючи над окремими місцями, уявляти. І все-таки не так приємно, як раніше. Тому що, хоч я й читав мало не по складах, — шукав я все-таки інше. Так для людини, яка раптом помітила перший гриб, одразу перестає існувати зелена співуча крага розкішного літнього лісу.
Так і я йшов, уткнувшись носом у землю. Без ніякої користі, окрім моральної. Та й та була іншого гатунку, тому що я стежив, а не думав.
Часом з'являлася думка, що ховати щось у такому тексті блюзнірство, а вже для середньовічної людини (якщо тільки ховала вона) — не просто блюзнірство, а блюзнірство, яке межує з єрессю, із загибеллю тіла і безсмертної душі. І, якщо це так, то таємниця має бути страшенно важливою, або… або та людина не повинна була вірити ані в бога, ані в чорта, ані в тогочасний закон.
Я прочитав усі чотири Євангелія і діяння апостолів, і їхні послання, починаючи від послання Іакова і кінчаючи посланням до євреїв. Лишився тільки Апокаліпсис Іоанна Богослова та недоречно приліплений до нього Статут, теж із «посланнями», тільки вже світських володарів.
Нічого! Хоча б тінь якогось сліду, якоїсь загадки!
Зрештою я почав думати, що з цим текстом ми помилилися. І, найгірше, до тієї самої думки схилявся і Мар'ян За ці дні він разів зо два заходив до мене, і ми до болю в очах, тупо вдивлялися в тексти, перевертали під черепами гіпотези, і все це тільки для того, щоб одразу зарізати їх. Єдине, в чому ми «посунулися» вперед, був справжній акт про зникнення дружини Ольшанського, надрукований в «Актах, виданих археографічною комісією…».
— А що нам це дасть? — спитав я.
— А може…
— Рибу нам з тобою ловити, а не шукати.
— Половимо. Ось-ось уже. Навіть на озерах крига майже зійшла.
І ми знову до очманіння сиділи над книгою й копією, і Мар'ян бурчав:
— Холмси, теж мені ще… Пінкертони… Картери… Станкевичі… Мегре.
Тієї гнилої, сльотавої березневої п'ятниці — було це, здається, двадцять дев'ятого березня — ми також ні до чого не додумалися.
— Пророк Наум і той би не додумався, — плюнув нарешті Пташинський.