— Ідіот! Ідіот!
— Згоден, але чому?
— Я сказав… ой… про глаголицю.
— Не ти перший.
— І тільки тут мені спало на думку… Ми шукали під третьою вежею.
— Правильно.
— Так. І в глаголичному… ах-ха-ха!
— Та-ак. Не бачу нічого смішного. Своєрідний гумор.
— Справа в тому, що
— Як-як?
— А ось так. І виходить,
Я знеміг від сміху, зовсім знесилився:
— Ах, боже мій! Йолоп! Йолопень! Віслюк — ремінні вуха.
— Нічого, віслюк на чотирьох ногах, та й то спотикається.
— Ну, годі. Я більше не дозволю цьому віслюкові спотикатися. Мулом мені стати, якщо це не так.
З цієї миті я твердо вирішив, що ніхто, ніщо й ніколи у віслюки мене не запише. Історія колись покаже, так усе це сталося чи не так.
Ще тільки одне. Поки ми дійшли до місця, де нам треба було розходитися, я передав Хилинському усі свої міркування в цій справі. Нехай передає далі кому захоче. Я не хотів далі ризикувати. Мало що могло статися зі мною в цьому кутку? Він слухав уважно, а потім, нічого не коментуючи, сказав тільки якимсь ніби байдужим голосом:
— Щось схоже на те. — І додав після паузи: — І ось іще що. Це тобі пожива для роздумів. «БТ» ніколи, із самого заснування ларка, кіоскерові не відпускали.
Що мені було до «БТ» і до цього небораки? Мене вразило інше.
— Так, виходить, пошуки йдуть? Їх не кинули?
— Ет, — відмахнувся він, — нічого я не знаю. Щука якось обмовився.
… Через день тихий наш притулок перетворився на вавілонське стовпотворіння. Снували між Ольшанами і Ольшанкою різні машини й різні люди. Приїздили навіть із Кладненського і столичного музеїв. Приходили й відходили місцеві. Часом на пагорбку люди збиралися у маленькі окремі купки, де жваві, а де похмурі.
— Ну що, накльовується щось? — спитав Ничипір Ольшанський.
І хоча, відгрібши нову порцію різного мотлоху, на глибині шести кроків від «материка» ми справді щойно знайшли вибитий на камені контур корабля, я відповів ухильно:
— А дідько його знає. Тут така головоломка, що не можна бути певним ні в чому… Може, щось і знайдеться, а скоріше всього ні.
Я не хотів розсипати майже завершеного візерунка в калейдоскопі.
До вечора ми розчистили майже весь майданчик. Я вже навіть приблизно бачив, де плити на підлозі дрібніші. Там можна було припустити існування замурованого лазу. Тому я спеціально не дав хлопцям розкопувати до кінця.
— Годі на сьогодні. Завтра вранці візьмемося знову. Вони бурчали. Азарт — це азарт.
— Нічого, нічого. Залиште трохи приємного чекання і на завтра.
— Приємного, — досить глумливо сказала Сташка. — Нічого там приємного не буде.
Я спохмурнів:
— Якщо навіть я маю рацію, то один день уже нічого не дасть і нічого вже не змінить. Якщо навіть здогадки правильні… Тому що люди, ми в даному випадку, запізнилися з допомогою. На добрих три з половиною століття.
… Ми вмилися в рукаві річки, попрощалися, і я пішов провести Сташку та її команду до табору. Там уже весело палало вогнище і шипів на ньому казан з якоюсь юшкою, зважаючи на запах, курячою, а біля неї чаклувала худенька Валя Велет. Усі розсілися довкола.
— Що це ви так пізно? — спитала сьогоднішня куховарка.
— Свиня полудня не знає, — відповів Сідун. — Та й не тільки ми винні. Півень же ще не зварився.
Я відчував, що Генка знову щось готує.
— А все вона, — сказав лоботряс, киваючи на дівчину. — Не треба було їй дивитися, як півня різали. У неї око живить. — Зітхнув з фальшивим сумом: — Так довго мучився півень.