Чорний замок Ольшанський - Страница 82

— Ось і в мене таке враження.

Ми відійшли і сіли на колодках, а тут ішли мимо і підсіли до нас Ольшанський з Шабликою та Змогителем, а потім Висоцький з якимсь невідомим, а далі підкотив, відсапуючись, змокрілий Гончаронок.

Лигоновський вилетів з костьолу щось дуже хутко і встряв у компанію спритно й легко. А Хилинський вийшов тільки хвилин через десять і подибав до нас навмисне дуже повільно.

І довелося через це місцевим автохтонам знайомитися з новоприбулими двічі.

А невідомий, як виявилося, був той самий самодіяльний годинниковий майстер і органіст, що на органі «Лявониху» лупонув. А прізвище в нього було Згонник.

— Як же це вам так вдалося?

— А біс його знає, — присоромлено опустив він очі, — нюх у мене з дитинства на різну механіку. І зіпсовані вони були не дуже. Ну і, щиро кажучи, не на все там вистачило мого нюху. Бо годинник повинен був показувати великодні, католицькі й греко-уніатські. А он у тій ніші, що під циферблатом, свята татарські і єврейські. Навіщо їм було це знати — чорт його розбере. Але, мабуть, якісь костьольні обчислення. Ну от, тут я схибив, не спромігся.

— А вам це нащо?

— А так. Для завершеності. Хоч і не потрібно, але приємно було б знати, коли там по-татарськи байрам, а по-єврейськи піст руйнування храму. Щоб уже спокійним бути. Усе зробив, і зробив як слід. Не дурніші й ми, ніж ви були.

Я був приємно вражений. Добре міркував чоловік.

А потім вони чомусь розговорилися, він і гості, і домовилися назавтра йти разом ловити рибу, і для цієї мети встати аж о пів на третю, за годину до сходу сонця.

— Чорт, незручно, — сказав Адам, — може, у вас із Станіолевою на нас якісь плани є.

Я, щиро кажучи, зрадів, що вони не будуть свідками останнього дня наших марних потугів і намагань, нашої безславної поразки. І тому я збрехав і за Сташку, і за себе:

— Та ніскілечки. У нас завтра інші плани. Тут треба до одного дядька сходити та дещо подивитися. У нього збереглися газети й журнали часів окупації.

— Дуже цікаво, — сказав Висоцький.

— А потім… ну, треба тут один курганний могильник оглянути. Не дуже далеко звідси.

— Тим краще, — втішилися новоявлені три мушкетери від риболовлі.

І в цей час нашу щойно народжену ідилію порушив чоловік, який тільки те й робив, що плутався в мене під ногами.

Людвиг Лопотуха наблизився від села і сів на пагорку метрів за дванадцять від нас. І одразу почав свій концерт:

— Відійдіть… Згиньте… Мій дім — моя фортеця… Звірі… Кати… В усіх вас… Усі ви тичками мічені. Тичками вилюднів роду людського. Байдуже… Згинете… Скоро, скоро і на вас час прийде.

«Той?» — поглядом спитав мене Лигоновський. Я мовчки схилив голову.

І тут психіатр уперше мене здивував. Перший раз у житті був я свідком, як по-справжньому треба розмовляти, як непохибно треба поводитися з розумово ушкодженими людьми.

Лигоновський встав, твердо, але неквапливо підійшов до Лопотухи, весь час дивлячись йому в очі. І сів трохи нижче, так, щоб ці очі бачити. І заговорив щось тихо, спокійно, розважливо. І дивився, дивився, ніби «навіваючи», як відомі гіпнотизери або старі баби-шептухи, котрі часом володіли цим гіпнозом мало чим гірше за Мессінга.

Дивно, істеричні нотки в голосі Лопотухи зникли, він тепер говорив також тихо і майже спокійно. Ієреміада поступилася місцем спокійній розмові, спокійним рухам рук лікаря і хворого. І ці руки по черзі лягали то на коліно, то на плече партнера.

На наших очах робилося чародійство. Ми притихли, мов приголомшені тим дивом, свідками якого були.

А хвилин через сорок Лопотуха встав, потиснув лікареві долоню і сказав майже спокійним, майже нормальним тоном:

— З поняттям ви чоловік. З розумінням… Але тут треба стерегтися і розумним. Земля заражена. Я ось також був вельми вчений, а що я тепер?

Махнув рукою і пішов. Не звичайною, трохи розхитаною, а досить твердою, стриманою ходою. На повороті обернувся, помахав рукою, зник.

Лигоновський зітхнув, підійшов і сів коло нас.

— Ну як? — спитав я.

Лікар знизав плечима, помовчав хвилини зо дві і, обводячи нас очима, почав говорити:

— Не потрапив він до моїх рук з самого початку. Давно був би здоровий. А так стосунки з рештою людей не зовсім нормальні, події місцеві. Ну, але час своє бере. Цілком можливо, що через певний відтинок часу він стане майже нормальною людиною… В усякому разі, на шляху до цього.

— Та що ж з ним таке? — спитав Гончаронок.

— Його історію ви знаєте. Страшна історія… Ну й він, кажучи популярно, щоб зрозуміли, звів довкола пам'яті немов охоронний мур. Не хоче згадувати минуле. Небезпечно. Багато людей у таких випадках геть забувають минуле життя. Настає так звана амнезія. Словом, якщо в таких не відновлюється пам'ять, — вважай, усе втрачено. Як правило, забувають навіть ім'я. З самого початку було дивно, що цей дещо пам'ятає… А це дещо відновилося в нього приблизно через місяць після трагедії. Але він усвідомив, що він не все пам'ятає, не все хоче пам'ятати. І в цьому розумінні відчував себе трохи розкутим: спробуйте візьміть ви мене, не зовсім нормального, голими руками.

— Але різне часом пам'ятав, — сказав Хилинський.

— Так. Для нього згадувати — огида й фізичний біль. І однак у свідомості, в усвідомленні збереглися острівці і такої пам'яті. Innerung insel. Внутрішні і для внутрішнього вжитку. І проте це не симуляція божевілля, придуркуватості, дезорієнтації в щоденному досвіді… Цього підробити не можна. Не можна підробити, скажімо, що взуття зняти не можна. Таке може бути тільки зі справді психічнохворими. А цей — ні. Цей не зовсім від цього світу, але ясно усвідомлює, де він, і тримає себе нормально. Що далі, то все нормальніше.