Чорний замок Ольшанський - Страница 81

— Два тижні, не більше.

— Чому? Он одна моя знайома на лікувальному голодуванні тридцять днів витримала.

— На лікувальному. Під наглядом лікарів, а не в темниці. Бо потрібна не тільки вода, але й свіже повітря, і рух, і, пробачте, регулярні промивання. Інакше організм отруюється продуктами свого ж розпаду.

— Ну, принаймні могли ще жити.

— Така клятва, та ще на Євангелії, не тільки для середньовічної людини, вона й для сучасної… це вже зовсім без сумління треба бути. Навіть не звіром, а якоюсь викопною безмозкою рептилією. Та про таких білоруські літописи й говорили, нехай собі й непристойно: «Зовсім безсовісний, за шеляг у божому храмі трахне».

— Ого, розпустили язика. Все-таки жінка перед вами.

— Пробачте. Але я зараз найменше думав про це. Я й живу зараз у якомусь іншому вимірі.

— Ну й що ви збираєтесь робити? — спитала вона.

— Не знаю. Мабуть, відмовлюсь. Бо це страшно, це підступи до чогось несказанного, ніби потойбічного… Не хочу. Психіка дорожча. Вона в мене одна. Поганенька, та моя.

— Ну, — задумливо сказала вона, — я б на порозі розгадки не кинула б. Нехай би мене хоч обценьками рвали. Два, може, якихось кубометри грунту відділяє, а він кине. І, головне, я ж знаю, навіть не спробували систематизувати все, що вам відомо. Полохливий ви чоловік і непослідовний. Та гори вона ясним полум'ям, психіка! Навіщо вона дана людині, як не на те, щоб її палити в разі потреби?

Ми вже дійшли до шосе, майже до зупинки автобуса. Вона йшла насуплена і страшенно незадоволена. І раптом сказала:

— Слухайте, ну ще два дні. Ось ви сьогодні спробуйте підсумувати, підбити підсумки, систематизувати все, що знаєте ви і люди. Або тільки здогадуєтеся. А завтра… ну, і ще післязавтра, останній день, ми з вами удвох копатимемо (так тому й бути, дам своїм відгули). Не буде нічого — що ж… Та ні, повинно бути. Шукаєш — знайдеш. «Стукайте, і одверзнеться».

Я вагався, і тоді вона сказала:

— Нарешті, ви не повинні забувати про Мар'яна.

Цього вона могла й не казати. Втриматися. Не люблю людей, які б'ють під дихало. Але жінки… жінки, якщо вони не просто базіки або «кішечки» з дурними очицями і млявою, пустопорожньою, неспілою красою, майже всі такі. За такими побиваються чоловіки з дурнів і обирають їх, скажімо, «міс Іспанією», «міс Америкою» чи навіть «міс Світ», а вони раптом серед найсерйознішої розмови з людьми, аж ніяк не схильними до кокетства, раптом візьмуть і ляпнуть: «Ваню, а ми поїдемо з тобою на «Анжеліку, маркізу ангелів?» — «Ні». — «А на «її останнє танго»?» Або ляпне у розпалі весни, та ще агресивно: «А я хурми хочу». Або «капусти, квашеної головками». З віком це, правда, іноді проходить. А як ні, то залишиться тільки дивуватися, як вчорашня «міс Захлюпанка», втративши останнє виправдання для своєї дурості — красу, раптом ляпне в товаристві ерудитів, показуючи їм «Муки Христові» у Кладненському костьолі: «Ось тут, бачите, Ісус стоїть перед Понтієм, а тут перед Пілатом».

Зрештою, може, це я просто починаю старіти. І Сташка не та. А навіть якщо була б і та, я нічого такого не сказав би мри ній. Нема більших дворушників і угодовців, ніж засліплені почуттям чоловіки.

— Добре, — сказав я, — зрештою, два-три дні нічого не змінять.

До зупинки якраз підійшов великий «Ікарус» із Кладно і з нього повалили «нащадки», що приїхали в гості і по ковбаси до «предків», і дачники, досить-таки неприємна її масі порода людей. Особливо в день, який забарвлений у тебе іпохондрією.

— Хресний хід у старому містечку Кладненської губернії, — пролунав раптом голос Хилинського.

До нас наближався усміхнений Адам з рюкзаком і вудками в чохлі і — знову диво! — поруч з ним Хосе-Інезілія Лигоновський, теж з вудками і з чемоданчиком.

— А я не вірив, — сказав я. — Справді, щось велике в лісі здохло.

— Чому? — сказав психіатр. — Що я, не маю права побайдикувати день-другий? А ось ви чого тут швендяєте?

— Швендяти — це, власне кажучи, моя професія, — сказав я. — І що я, не можу зустріти поповнення з таких, як я, ділових гультяїв?

Після того, як усі перезнайомились, ми пішли швидкою ходою у свою гавань. Йшли у доброму затінку густого листя початку червня, гомоніли про різні дурниці.

Влаштував я Адама Хилинського на два тижні та Лигоновського, на день-другий у бездітних (чи, може, виїхали кудись діти?) сусідів Шаблики, і помандрували ми оглядати сільце та його історичні пам'ятки, не занесені, на жаль, ні в групу О (перебуває під охороною ЮНЕСКО), ні навіть у третю групу (що відповідає, мабуть, нашим пам'яткам місцевого значення). А чому так — не знаю.

Тут мене здивував раптовою активністю пан Вітовт Лигоновський:

— Це став? Добре. А риба де краще бере? Там? Дуже добре. Ти ба, і циферблат подвійний. Всередині, де години, — нерухомий, а очкове кільце, місячне, рухається. І он показує фази, або зміни, нерухома стрілка. Ойо-йой! Який старий механізм. Це ж, знаєте, найстаріший годинник на Спаській вежі, у Кремлі, також був з рухомим циферблатом… А он там твоя «плебанія»? Шикарна… А то замок? І он по тій галереї твої тіні ходять?

І очі гуляють від замку до костьолу, від веж до городища.

Коли він заскочив у костьол подивитися, як там, і Хилинського за собою потяг, Сташка раптом мені сказала:

— Ну, жвавий який. Просто ртуть. І щось мені здається, що я вже знайома з ним. Зустрічалися ми десь… Ні-ні, в клініці я в нього не лежала. І зі знайомих ніхто не лежав… Ну, просто немовби колись по телевізору бачила або в другорядній ролі в якомусь більш ніж другорядному фільмі.