Чорний замок Ольшанський - Страница 8

Друк цієї книжки відзначався строгістю. Кожна сторінка жирно, упоперек, перерізана навпіл. На верхній половині сторінки старослов'янський текст, на нижній — старобілоруський. Сухий, строгий шрифт, нічого зайвого. І раптом серед цієї протестантської пустоти я побачив диво: заставки й ініціали, які цвіли маками, сріблом і золотом так, що очам робилося боляче. Квіти, стебла, воїни, коні — все летіло в гострому, химерному, радісному польоті зі сторінки на сторінку.

— Язичнику, — сказав я. — Звідки таке диво?

— Ось напис.

Напис на звороті обкладинки був, видно, з чорнильних горішків і камеді: руде чорнило вицвіло. XVI–XVII століття. Саме переддень шаленого натиску Польщі. Але я не міг відірвати очей од квітучого лугу, і мені не хотілося вдивлятися В плутану руду в'язь.

— Ти не відповів. То все-таки звідки?

— Ольшани.

— Щось чув, але невиразно. Де?

— Істо-рик. Містечко… Кілометрів тридцять від Кладно… Князям Ольшанським належало. Гедиміновичам. Дуже стародавній білоруський рід. Великі маєтки на Німані й Птичі, кілька власних міст. Увесь час високе становище. Міцніли з того, що королям міста дарували.

— Пам'ятаю, — сказав я. — Це ж один з них, Голаск, містечко Жигмонту-Августу «подарував», а той його «подарував» Янові Ходкевичу.

— Но.

— І це один з них під час розбрату Свідригайла в полон захопив.

— З тих, — сказав Мар'ян з деяким задоволенням, що ось, мовляв, і друг не ногою сякається. — А ті Ольшани їхній майорат і споконвіку їм належали. Із бортними деревами, і селами, і річками, бобрів щоб ганяти.

— І кожного п'ятого бобра собі, — почав хуліганити і я, — а решту панові, або собі почеревинку від кожного бобра.

— Ти ба-а! І «статут про волоки» знає. Начитаний, холера!.. Так отож. Книгу цю я знайшов в Ольшанах на горищі в хаті діда Мультана. Сторож замку і, головне, костьолу. Надзвичайно цікавий тип. Зігнутий, як ведмідь. Мисливець трохи, філософ.

— Ти це мені для чого?

— Та все у зв'язку з цією тривогою. Розум шукає. Гарячково. Всі обставини згадує, всі найнезначніші події.

Він дивився у вікно на пустку і на шати кладовища віддалік.

— Замок той — звичайний палацово-замковий ансамбль, — ніби пригадуючи, ніби марячи, сказав він. — Один з перших такого роду. Сама середина XVI століття. Може, десятьма-двадцятьма роками пізніше. Уже не зовсім замок, хоч і ближчий до нього, ніж до палацу. Страшний будинок.

Місцевий валунний граніт, брате, багряно-коричневий, закіптюжений, майже чорний. Ну, і вода довкола. А трохи далі костьол із дзвіницею. Цей трохи пізніший. Початок сімнадцятого. І все це разом справляє якесь гнітюче, важке, похмуре враження. Ну, наче прокляття на ньому якесь, немов привиди в ньому й досі блукають.

— Книжок начитався, йолопе.

Він раптом обернувся. Рвучко. Швидко.

— Так. І книжок. Уявляєш, не в одного мене вся ця споруда таке почуття викликає. В усіх викликала. Завжди. І це не моє, суб'єктивне, а загальне почуття. Ось поглянь…

Мар'ян кинувся до стелажів і, не шукаючи, — видно, не раз уже дивився, — дістав маленьку пузатеньку книжечку.

— Обкладинки нема. Якийсь з місцевих провінціальних романтиків минулого століття. Ясно, що місцевий, бо діалектизми на кожному кроці. І ясно, що пише по-польськи, не дуже й ту мову знаючи, а знаючи її місцевий, шляхетський діалект. Р-романтик! Знаєш усіх цих авторів «Пёсэнэк вейськіх з-над Нёмна і Шчары» та «Чарочных Янау з-над Нарочы». Напише книжку під назвою «Душа у чужым целе, або Незямные радасці на берегах Свіслачы» та й радіє.

Мені теж стало ніяково. Добрий вклад внесли братки білоруси в культуру свого і братнього польського народу… І все-таки скільки в цьому було приємного: наївність, доброта, легкий відтінок дурнуватої і щирої чулості, сердечність. Одне слово, кажучи словами автора «Призьби», «благородні прахи батьків». І ось іще, не було б цих людей, не виросли б на цьому грунті ні Борщевський, ні поет-титан, якого від власної бідності ми подарували Польщі. Нехай сплять спокійно: вони своє зробили.

Мар'ян, однак, не був настроєний так лагідно. Він аж кипів.

— Чорт би їх побрав! Коли вже на те пішло, то це вони насаджували провінціалізм, а не Дунін-Марцінкевич, на якого стільки собак вішали через це. Самі й вішали. Та й романтизм наш дурацький, білоруський, паршивий саме вони насадили.

— Паршивий білоруський романтизм і гофманізм ми у них насадили, — сказав я. — Але в чому справа? І чому ти отим католицьким молотивником у мене під носом махаєш?

— Відчуття Ольшан, — ніби осікшися, сказав він і почав читати.

Сто разів відтоді перечитував я цю легенду, написану наївним і піднесеним стилем романтика (хороші вони були люди, сумлінні аж до святості, чисті до останку, не донощики, не паршивці!). Сто разів учитувався в рядки, то незугарні, а то й зовсім непогані. Навіть для зручності переклав усе це на свою мову, незважаючи на те, що з юнацтва не псував римами папір. Я й зараз подам її вам у цьому кострубатому перекладі. А тоді я її слухав уперше.

Чорний замок Ольшанський. Місяць пірнає в хмари.
Вежі похмурі ві сні про минулеє марять.
Слухають вітер холодний, як виють далеко вовки,
Як на мурах зі страху тремтять в осики гілки.
О, як тихо і мертво! Який морок глибокий.
Тихо! Ти чуєш в аркадах безплотні кроки?
Кожної півночі в замку, що холоне від жаху,
По галереях проходять дама з чорним монахом.

Далі був звичайний романтичний сюжет, для нас уже в чомусь дитячий. Шляхетний розбійник з багатого, доведеного до злигоднів роду зазіхнув на жінку ольшанського князя. Вона теж його кохала. Князь був скупий і жорстокий старий звір — за всіма канонами цього жанру. Закохані, забравши казну, втекли із замку. Князь погнався за ними і вбив. І от їхні привиди ходять під аркадами замку, ніжно й важко зітхаючи і полохаючи стогоном добрих людей.