Купую пачку «БТ». Дивиться пильно. Ніби наш розвідник у ставці Гудеріана.
— Дивно ви якось сигарети відкриваєте. Тут потягнув за стрічечку та й… А ви ножицями. І тільки ріжок. І ось уже скільки місяців дивлюся — завжди тільки правий ріжок. Можна ж ось за стрічечку та й кришку зняти.
— Я, пане мій поважний Герарде, той, що в поганих старих романах називали «старий кавалер із сталими звичками».
— «Устоявшимися привычками», — перекладає начитаний Герард. — То навіщо ж ріжок?
— Портсигарів не люблю. А знімати всю кришку — тоді тютюну в кишеню натрусиш.
— То чому ж тільки правий?
І справді, чому правий ріжок? Чому я завжди першим взуваю лівий черевик?
— Літери туди дивляться.
— А-а.
У відповідь на дзвінок із квартири долинув, наближаючись, гарматний собачий гавкіт.
— Гонець до скарбника Мар'яна, — сказав я.
Два тигрових доги, кожний як добра теличка, пізнавши мене, із свистом замахали товстими біля кореня хвостами.
— Ельма! Едгар! На місце, слинтяї паршиві!
— Смачний, от і слинтяї, — сказав я.
Квартира в Пташинського — це чортзна-що, тільки не квартира. Стара, професорська, батьківська, дивом уціліла в цьому майже дощенту знищеному місті.
На вікнах візерунчасті грати; татусева бібліотека була мало не найбагатшою приватною бібліотекою краю. Дивом уціліла під час війни і бібліотека, але синок збув з неї все, що не торкалося історії, держави, щоб вивільнити місце своїм улюбленим готичним і барокковим монстрам. Монстри вижили звідси не тільки книжки, але й… зрештою, я невдало пожартував.
Мар'яна б до нас замість дівчат. Був би повністю холостяцький під'їзд. Але він звідси не поїде, бо тут вистачає місця для його ляльок, хоча квартира й незручна: колишній заміський будинок, до якого зараз підповзає місто. Чотири величезних кімнати із стелею під небо. А за вікнами пустир: дно колишніх величезних, давно спущених ставків і берег з поодинокими купами дерев, за якими видно будинки парникового господарства.
З другого боку до будинку прилягає забуте кладовище. Його браму в стилі пізнього барокко видно, коли підходиш до будинку наполовину вирубаною алеєю височезних лип.
У кімнатах справжній Грюнвальд: літають під стелею ангели, здіймають хрести з лози Яни Кстителі, а Яни Непомуцькі несуть під пахвою власні голови, ніби кавун у трамваї. Юра з вилупленими від жаху очима давить ногою змія, ридають уже триста років Магдалини. Ікони на стінах, ікони, ніби вкриті іржею, по кутках і ікони, розкладені на столах, свіженькі, немов щойно з Іордані, усміхаються людині, яка їх знову створила. Пахне хімією, деревом, пахучою давньою фарбою. Золотяться корінці книжок. Скалять зуби грифони, схожі на сумних курей.
І все це напрочуд хороше! І серед усього цього, створеного сотнями людей, дві собаки й чоловік. Найкращий мій друг.
— Є що-небудь з морозу, іконник?
— Відлига сьогодні, золотарю, — сказав він.
— А з відлиги є? — сказав я.
— З відлиги є сухі теплі батареї… Ось.
— Закони предків забуваєш? — спитав я з погрозою.
— За Жигмонта краще було, — сказав він, несучи на низенький столик почату пляшку віньяку, лимон, чарупинки, тарілку бутербродів, сир і чомусь квашені яблука, — однак і король Мар'ян німців не любив, і ляхів, і всіх інших, а нас, білорусів, жалів і любляче милував.
— Поча-а-та, — сказав я.
— Буде й повна.
— То й ставив би, — сказав я.
— Знаєш, що в наших предків вважалося поганим тоном?
— Ну?
— Блювати на середину стола. Ось що вважалося в наших предків поганим тоном. Старосвітський кодекс пристойності. «А нудити на середину стола — кепсько й погано і негоже є».
— На край, виходить, можна? — спитав я.
— Нічого не сказано. Мабуть, можна. Дозволяється. Що ж тут страшного?
— Неук ти. На свій край дозволяється. На чужий, vis а vis, — ані-ні!
— Смачного вам, — сказав він.
— Сам почав.
Собі він налив на денце.
— Ти не сердься, — ніби виправдуючись, сказав він, і тільки тут я зауважив, що на його нігтях блакитний відтінок. — Трошки — це не шкодить серцю. Навпаки, корисно. Всі лікарі кажуть. Крім того, мені скоро взагалі нічого не буде шкідливе.
— Ну-ну, — сказав я.
— Сама мить, певно, не страшна, — задумливо сказав він. — Чекання — ось що гайно собаче. Собаче передчуття на біду.
Ельма і Едгар уважно дивилися на нього, іноді поглядаючи на мене.
— Як от вони. Уявляєш, сьогодні над ранок вили майже годину. Ніколи в житті такого не чув. І не дворняги ж вони, а собаки цивілізованого століття… Чи пощастить нам з тобою ще порибалити? Поїдемо, коли чиста вода буде?
— Погано.
Все життя катуватиму себе за свій тон під час тієї розмови. Ніби чув, як чоловік внутрішньо зітхає: «О-ох, пожити б», — а сам у цей час відповідав, також внутрішньо: «Не ний, хлопче, все гаразд».
— Показуй книгу, — сказав я.
Ми тримали том на колінах і повільно гортали сторінки. Підбір цих трьох, переплетених в одну, книжок був дивний, але хіба мало дивного робили люди тих часів? їхню логіку важко збагнути нам, Переплів же невідомий чернець в одну в'язницю із шкіри «Казання про Індію багату», «Казання про Максима і Філіпата» і «Слово о полку Ігоревім».
Євангеліє Слуцького. Дуже рідкісна річ, але нічого особливого. Статут 1580 року. Справді, перший друк, наскільки я міг визначити (коли б статут не передруковувався — рік ставили той самий, 1580-й). Але з ініціалами Євангеліє Цяпінського було справді цікаве.