Чорний замок Ольшанський - Страница 77

Не знаю, можливо, з цього вихваляння, яке не мало ніякої мети, — таке собі хлестаковське вихваляння! — усе й почалося.

З'явився Юліан. Років на шість молодший, але фігура, колір волосся, риси обличчя були трохи схожі. Усміхнувся — двох передніх зубів нема. Почалася розмова. Де, та що, та як з хлопцем велося, та чи має друзів десь у Краківщині, чи десь там під Бєльською-Бялою, Тешином, Рибником чи Живцем. Не мав нікого, та й тут — мало.

— Там перевагу віддають людям стопроцентно здоровим. Навіть щоб гланд і апендикса не було.

— Апендикс вирізали.

— Там на здоров'я не менше дивляться, ніж у армії. Відбір і відбір.

— Ясно, що відбір, — вставив старий.

Це пізніше вже, коли ми його, сучого сина, розкололи, він признався, що вже тоді задумав «підтасовку», бо поліція його і справді рано чи пізно спіймала б.

Вранці сказав, що хутко повернеться, тільки в Тешині довідки наведе і на кого треба натисне. Ну, а оскільки паспорти тоді були не обов'язкові, і багато хто, особливо з села, їх не мали, то досить і метрики та посвідчення за чотири класи початкової школи. Ну, і грошей трохи на одяг і на перший час.

Ні в який Тешин він, зрозуміло, не їздив. Повернувся через кілька днів, продиктував заяву до дирекції, запевнив, що приймуть. Тільки треба триста злотих за інтернат заплатити (з повним пансіоном, хоча домашньої копченої ковбаси та полядвиці підкинути і не шкодить). І треба ще десять злотих за марки казни.

Домовилися зустрітися через два дні на найближчій станції і їхати кудись аж під Білосток, де в лісниковій хаті, поблизу, збір кандидатів.

Як ви гадаєте, що мені в цій історії було особливо бридке? Не знаєте? А те, що ця… ухитрилася ще потім зі старшою дочкою цілуватися за клунею. Знаючи вже все.

Ну і ось. Перон полустанка. Поява Юліана. Тінь легкого невдоволення, коли той сказав, що спромоглися зібрати тільки двісті п'ятдесят злотих. Кілька зупинок поїздом. Потім кілька кілометрів на таксі. Коли те від'їхало — виявилося, що вилізли зарано, що треба ще метрів двісті пройти до потрібної стежки (таксиста потім знайшли, і він показав і поворот — не той, і сказав, що «лісник» дав йому понад таксу три злотих, а решту грошей і документи «молодого» сховав у кишеню).

Нарешті повернули ліворуч. Надходив вечір. Уже й стежку було видно кепсько. І тут вперше щось, мабуть, спало на думку Саю:

— Куди ми?

— Та тут близько вже.

І тут, немов у поганій мелодрамі, закричав пугач (Криштоф відзначив цю деталь пізніше, коли стало марною справою мовчати). І це було зловісно.

— Не піду далі, — сказав Юліан.

І побачив, як сказав хтось, «найсумніше видовище на світі», дірку чужого пістолета.

— Скидай одяг.

— Що ж я зробив вам? — тремтячи, почав молити неборака.

Серед сільських хлопців з глухих місць вистачає таких тихих, «води не скаламутять», людей. І це, на мій погляд, було єдиним виправданням «ідіотизму сільського життя», коли він ще не відходив у небуття.

— Ви мене не вбивайте. Змилуйтеся. Гроші беріть. Я мовчатиму. Не повернуся в Замшани. Далеко-далеко виїду.

— Кинь скавучати. Поміняємось одягом, та й іди собі.

Той навіть не спитав, навіщо тим одягом мінятися. Скинув усе і чекав, доки Криштоф з пістолетом повільно одягає його штани, піджак, а все своє кидає йому під ноги. Йому б у той час скочити в гущавину і бігти: в одній холоші не побіжиш. Але він був заляканий, і він… повірив. Йому хотілося вірити. Бо хто ж не повірить, коли хочеться жити?

І тому, коли він переодягнувся, він одразу отримав кулю в скроню. З правої руки і тому в ліву скроню. Упав. Ще ворушився і тому отримав, зверху, другу кулю в серце.

А потім убивця підтягнув Сая до невеличкого урвища, підкинув йому одну руку так, щоб звисала над драговиною. Зопалу не помітив, що відкинув праву, а не ту, якщо врахувати, що рана була в ліву скроню.

Ну, а потім засунув убитому за борт піджака загодя написаний лист і пішов собі. А пістолет дорогою — третя помилка — кинув у якийсь ручай.

Думаєте, кінець? Е, ні. Що там двісті сорок злотих, коли з восьми тисяч сотню встиг прожити. Якщо вже зроблений перший крок по дорозі, на якій людина перетворюється на брутального і без зайвої моралі звіра, то решта кроків даються легше. А тут він ще не знав про свої помилки, про існування нас, вірив, що в шкурі Сая йому безпечно. І ще знав, що прості лісові люди не знають усієї міри цинізму таких, як він.

Тому з Варшави пише листа і надсилає фото Антосевич. А потім з Тешина, підробивши почерк (зразок — заява Сая), пише батькові забитого, що, дякуючи панові Хмілевичу, поступив, усе добре, тільки потрібний новий костюм, годинник і Сто злотих на витрати.

Цей убивця так і залишився в душі дрібним старцем-скнарою, який послід здатний з-під себе з'їсти.

І приїхав. І розповів про плани Юліана, про друзів. І отримав усе, що хотів. Від старшої дочки — також. Ось що найстрашніше.

— Молодша тепер за Сильвестром Тетеричем, — сказав я.

— А старша за матір'ю земелькою. Після суду вішатися хотіла (і вона, і старий давали показання, ясно ж, при зачинених дверях, але уявіть собі почуття: обнімати вбивцю брата). Зняли. То потім жодного хлопця до себе не підпускала, а в партизанах опісля, як навмисне, лізла в найнебезпечніші діла. І смерть її мучила-мучила, а потім і змилостивилася.

І знаєте що? Я не був ні в якій мірі прихильником пана Мацієвського, але після того, як довідався про цю історію Криштофа з Агатою, охоче короткий час побув би з Криштофом і паном Мацієвським в одній компанії. А опісля б навіть з приємністю запросив би його на чай і познайомив із сім'єю. Хоч мені дуже не подобалися оті його штучки з білими рукавичками. Ніяк не був я від них у захопленні.