Чорний замок Ольшанський - Страница 76

Запитання. І відповідь. Є такий вуличний фотограф. Є фотографія, що функціонує в цьому районі міста. І міститься вона саме на Крулевській. І фото вищепоіменованого пана віддали друкувати через два дні після його самогубства, а наступного дня він сам зайшов по нього, як кажуть, повен життя.

Ясно, що живе, і ясно з цілковитою певністю, що це він тоді зробив у лісі те паскудство.

І тут хід подій, такий повільний, раптом зірвався на шалений чвал. Галопом прибігає в Кладзенський комісаріат панна Антосевич і каже, що йшла зі своїм «новим» по Замковій вулиці (ви йшли нею до мене) і, здається, бачила Криштофа, і він шмигнув у натовп, і що він тепер її ножем чи ще чимось «позолотить», як у відомій пісні «Чотири милі за Варшавою».

Ну, оточили її будинок, встановили нагляд над районом. І вже через два дні функціонери поліції перестріли його в під'їзді будинку «на Кладниці», де жило колишнє кохання. Невідомо, чи справді воно «не ржавіє», чи повинно було замовкнути.

Спитали, чи не Висоцький? Ні, я — Юліан Сай. І метрику відповідну показує. Але не скандалив, коли його посадили в «кошик для редиски» і відправили куди слід.

І ось тут я подумав, що метрикою користуються переважно на селі, що шукати, між іншим, треба в хатах лісників. І вже в сьомій з них жила сім'я на прізвище Сай, і нічого там про вбивство не чули, а син їхній Юліан Сай виїхав, щоб поступити в школу «на лісничого».

І тут закрутилося коло. І показання Саїв: батька і двох дочок. І показання родичів Висоцького. І пізніше очні ставки — все пішло в хід. А картина злочину стала такою ясною, немовби я її спостерігав з самого початку до самого кінця.

Ну, спочатку біографію. Біографія звичайна. Вислухали її із суддею, слідчим та віце-прокуратором і не здивувалися.

Байстрюк, батька не пам'ятав, та й мати його, видно, не знала. Тому прізвище — материне. Потім і мати поїхала кудись на роботу в Баварію (вербували тоді), а його, дворічного, кинула бабусі, своїй матері. Через десять років та померла, і підліток перейшов на руки тітки, молодшої материної сестри. Та вчителька, її чоловік — теж. І вона за хлопця старша тільки на десять років, і… словом, з тих, про яких кажуть: «проби ставити нема де»… Вчився хлопець і навіть розум і здібності проявляв неабиякі, але вчився нерівно. А тут ще рідна тітка допомогла. Відкрила йому, п'ятнадцятилітньому, всі, які сама знала, «таємниці Амура». Словом, зробила з нестійкої особи, та ще й не особи поки що, матеріал на остаточного, закоренілого негідника.

Дядечко щось запідозрює. Дядечко племінничка і співбрата випихає до лісної школи в Білій-Підліскій. Той закінчує, навіть успішно. На службі в державних лісах. А потім калейдоскоп. Одруження на вдові, продаж господарства, переїзд у Варшаву. Обікрав молоду до нитки і втік. Спіймали. Дали вісім місяців. Добрі люди іноді роками чекають даремно, а негідникові, як завжди, амністія тут же підвалила. Є в нас непристойна приказка: «Багатому чорт і в кашу валить, а бідному і в юшку ллє». Словом, де і так густо, то щоб ще густіше було.

На волі влаштувався практикантом в лісничого Хмілевича. Майже відразу випаровується разом з грошима, особистим посвідченням і пістолетом (ось вона звідки почала тягтися, нитка замшанської трагедії).

Знову Кладно. Тут і познайомився з Антосевич. Що ж, хлопцеві двадцять вісім (їй дев'ятнадцять), пристойний, ясно ж, «нежонатий». Комівояжер, але ж не так складно і якір кинути, скажімо, у фірмі «Ян Плітка і син». Лісова фірма. І він — знахідка. Ліс знає, знайомства в LP (lasy panstwowe) є, ледь не на вулиці Вавельській, 54, де головна дирекція (принаймні так каже). Спец і з фанери, і з терпенти-нарень, і з дистилярій живиці. Він тобі і книги вести, і інкасатор — знахідка, та й годі. Росте довір'я — росте і шахрайство, і ошуканство. Ну, тут подробиці не потрібні. Тонке було крутійство. Так і накрутив він собі вісім тисяч злотих. Ну, і тут чомусь відкрився Антосевичівні. Та — щоб повернув. Він — ні в якому разі. Посварилися. І тоді він зник.

Приглядався до різних місць, куди б можна було вкласти капітал. А тим часом роз'їжджав на велосипеді в мундирі лісника приблизно в багатокутнику Августов — Білосток — Новогрудок — Ольшани — Ліда. Кладно, звичайно, обминав.

І ось Замшани і хата лісника в Темному Борі. Старий Андрон Сай, старша дочка Агата, син Юліан та молодша доня — Ганна. Зайшов напитися та й ночувати лишився. Ну, а де нічліг, там у нас і вечеря. Знайшлася і пляшка. Знайшлася під неї і добра бесіда… Довірливість ця наша, простота — гірші вони за будь-який кримінальний, за кожний навіть державний злочин.

Старий був старої школи, коли від лісника тільки й вимагалося, що знання лісу на ділянці і сумлінність. А нові часи вимагали ще й якої-небудь освіти. І лісник «з освітою» видався їм особою приблизно того самого гатунку, що в нашому колі доктор гоноріс кауза Сорбонни або лауреат Нобелівської премії в галузі кібернетики.

Розговорилися щиросердно. Андрон поскаржився, що його наслідний принц не успадкує після нього «Замшанського лісового королівства», що єдиний тепер спосіб вивести дітей у люди, врятувати їх від злиднів — дати їм освіту або хоч би потрібну спеціальність. І ось і хотів би Юліан у лісники, але де грошей взяти, де заручитися підтримкою? Ясно, що якийсь з міста завжди має перевагу над селюком, тим більш над лісовим чоловіком. І чув багато, і читав, і навіть, хай собі без охоти, бачив. Хоч, може, й дурніший за того селюка, як майже кожний породистий собака дурніший за дворового. Набагато непристосованіший до життя.

— А може, і я допоможу, — сказав Криштоф. — Я закінчив Вищу лісну школу в Тешині. Знайомства в лісництві зосталися.