Чорний замок Ольшанський - Страница 74

— Чому?

— Ну, молодий чоловік. Молоде прагнення до шани й слави. А мені тоді було майже сорок… Треба було дати йому можливість висунутися. Я його поважав…

— А окрім?..

— Дивитеся в корінь? Це добре, що відразу зауважили і «окрім»… Я майже ніколи не зв'язувався з процесами, де хоч трохи пахло політикою. А коли зв'язувався, то прокуратор з мене був нічого не вартий. Коли бачив, що чоловік сумлінно робив своє діло, — адвокат майже завжди вигравав процес.

— І можна було?

— Так, щоб ніхто не міг причепитися, — важко, але можна… Не дивіться так, думаєте, язиком виляю? Якби виляв, якби був прокуратор-інсинуатор, прокуратор-колонізатор, то не пенсія мені б від нової влади була, а виляв би язиком десь у Вілюї.

— Хіба політичне було вбивство?

— Спочатку виходило на всі сто, що політичне. Тільки занадто вже якесь… гидке, опаскуджене, ніби не «політик» робив, а така собі дрібненька гадючка. Хоча в політиці і таких вистачало і вистачає. Ходили чутки, що хлоп нібито входив у якусь підпільну студентську організацію. Зв'язали з його іменем справу листівок у Кладзенському театрі, ЕКС банківської машини. Але два свідки були зв'язані з поліцією. І ці справи, в яких він чи й брав участь, пошкодили Криштофу більше, ніж убивство. Ну, а потім пішло таке, що я за голову схопився, і єдиною втіхою було те, що смертної кари йому і Рішард Мисловський доб'ється.

Так ось як воно було.

Розповідь

колишнього окружного прокуратора Ярослава Мирошевського про процес 1939 року, на якому звинувачувався у вбивстві міщанин Криштоф Висоцький.

— Знову попереджаю: кажу тільки те, що пам'ятаю. І ручатися за кожну деталь, за кожну дрібницю, за кожен факт — не буду. Так з поправками й записуйте. З поправками на те, що я це так запам'ятав.

Це було, якщо я не помиляюсь, весною 1939 року. Того дня я якраз підписував так звані «умеженювки». Один з найнеприємніших обов'язків прокуратора. Це означає, «морив» коротким рішенням справи, підготовлені віце-прокуратором: «нема складу злочину», «самогубство», «насильства не виявлено», «нещасний випадок». Розібратися в цьому до пуття часу нема, і якщо той віце — ледащо, то цілком може бути, що уморить хтось, та хоч би й ти сам, за якийсь день і повний лантух доказів, і вбивство, і самого злочинця, який у сквері по той бік вулиці в цей час сигарету курить.

Настрій у мене — хоч вішайся, з такої причини. І тут папка, а в папці папірці. І я ті папірці повинен «уморити» через те, що нема складу злочину і не наша земна справа його судити, а судитиме його бог, тому що самогубство — це порушення божого закону і злочин проти бога і своєї невмирущої душі.

Що в папці? Рапорт поліцейського, зізнання свідка, якогось Йосипа Шевця, що, збираючи весною журавлину, вийшов просто на мертве тіло, нічим не прикрите, протокол судового лікаря, написаний, видно, лівою ногою, одна гільзочка від пістолета, а калібр його сім і шістдесят п'ять сотих. Ну, і аркушик бруднуватого паперу, на якому чорним по білому:

...

«Прощайте, люди. Прощайте і ви, мої родичі, що не повірили моєму важкому становищу і зволікали з тим, щоб допомогти мені. Маю ім'я Криштоф син Леона Висоцький. Завдяки неминучому, фатальному збігу обставин, вчинив у Кладно шахрайство й розтрату. Боюся не того, що за мною по п'ятах іде поліція. Від неї я втік би. Але куди втекти від власного сумління? Не хочу жити заплямованим і тому відбираю в себе життя».

І підпис з вензелями. І ніяких, до ясної холери, документів.

Збирався я вже й цю справу підмахнути, але шкребе щось у мене на душі. «Ні, — думаю чомусь, — морити цю справу ще ранувато».

Чому? А тому, що рани дві (в ямку на межі шиї і грудей, ту, де «душа живе», і в ліву скроню). Перше місце смертельним селяни вважають, а міщани, та ще й з претензіями на «культуру», — рідше. А ліва скроня? Лівша був, чи що? Потім, гільза одна. При тому ніде в справі ані слова про пістолет.

Ну, через державного асесора наказую з'ясувати справу про зброю, зробити розтин трупа. І телефоную в поліцію, чи не оголосили вони розшук такого й такого шахрая й розтратника.

Не встиг чашечки кави випити, з комісаріату доповідають: зброї при тлінних останках не знайшли (сам мертвий занести кудись, звичайно ж, не міг, отже, підібрав хтось, і тепер чекай нових ексцесів, якщо вона, зброя, до поганих рук потрапить).

Баритися тут не було чого. Замовив машину (пам'ятаю як зараз, що німецький «мерседес-бенц») і їду в повітову комендатуру в милій компанії судді, слідчого, керівника слідчої бригади і двох поліцаїв. Ідемо на місце події. Спинилися, пригадую, на узліссі і попрямували на місце події. Поліцай тикає пальцем у місце, на якому, «здається», знайшов останки той селянин.

— Як лежав?

— Головою ось сюди, до того малого урвища. І кисть однієї руки звішувалася з нього.

Глянув я вниз — за два метри внизу драговина. Та не така, на якій комонник росте, а отже, з обережністю пройти можна, а та, що зелененький такий килимок, а в поодиноких його розривах — щось на зразок щойно замішеного рідкого цементу. Якщо відкинув руку після пострілу, то до страшного суду того пістолета ніхто не знайде. І саме такий розрив на цьому місці.

— Ліва рука була відкинута?

— Гм…. дайте подумати… Ні, права. Права була відкинута.

«Що ж він, — думаю, — через голову стріляв? Або, пробивши скроню, акуратно переклав пістолет у праву, будучи практично вже мертвим, і тільки тоді руку відкинув? Не клеїться щось».

Ну, і на місці поспішали. Повірили занадто записці. Це не те, що тепер (хоч і тепер зрідка трапляється), коли в такому випадку такий тарарам зчинять, що не тільки весь кримінальний розшук, але й в усіх чортів у пеклі все ходором ходить.