Чорний замок Ольшанський - Страница 73

Псує, правда, трохи настрій присутність поруч з шофером сердечного друга, «несхибного» Якуба Клепчі. Але що поробиш, ніколи на землі не буває стопроцентного щастя. Змиримося і з вісімдесятипроцентним.

Мелькають річки, селянські підводи біля опущених шлагбаумів, ліси, галявини серед жита (і на деяких — величезні, як священні дуби предків, дички). Пролітають просто пустки, зарослі вересом, і на них білоруськими кипарисами височить трохи хмурий ялівець. А там промайнули на пагорбі руїни замку чи давнього оборонного костьолу. Хатки приліпились під оранжевою річковою кручею, а трохи далі, в затоці, ворушаться від течії батоги жабнику і цвіте водяна гречка.

Краю мій! Рідна моя земле! Як же мені жити, коли я піду з тебе? Як мені бути, коли я помру і, може, буття моє ще деякий час не закінчиться, — і це і є обіцяне мені пекло? Без тебе.

Кого запитати про це? Зрозуміло ж, не Клепчу, який говорить штампами і, там, де цього не треба, занадто піднесено. І байдуже було б йому, де народитися, бо повсюди б він «виконував завдання». І ніколи б не спали йому на думку слова словацької пісні, які придумав колись якийсь невідомий словацький чабан, гірський «бача».

Кто тя буде, вінко, пити,
Кед я будем в хробе гнити.

Ясно, що запитаю в останніх двох, які платили за те «вінко», за ялівець на пустках, за все білоруське повітря самим життям. Та і в них не запитаю. Просто дивитимуся на них і, часом несвідомо, робитиму висновки.

І ось уже тягнеться зліва стрімка прозора річка, а на обрії будинки, стріли дзвіниць.

Кладно, мало не найулюбленіше моє місто на улюбленій моїй землі. Квартали свіжоспечені, а далі й старі з кривуватими вуличками, з будинками, вікна яких ледве дивляться на світ крізь стіну буйнозеленого кучерявого дикого винограду. І глухий комплекс монастиря візитів.

Моє місто, місто зі своїми рисами, запахами, поліфонією звуків, зі своїм безмежно прекрасним лицем!

«Козел» зупинився біля скверика на площі. Я виліз.

— Ми тут на Аптечну повернемо, а ти, хлопче, чухрай по Замковій і потім праворуч. Підвозити тебе під ґанок нема чого. Та тут і недалеко. Даємо тобі п'ять годин максимум. Потім чекаємо біля «бернардинів». Зостанешся — приходь попередити. Ні — підкинемо тебе до Ольшан.

— Ну, а я тут в готелі затримаюся, — сказав Адам. — Я приїду або завтра, або на третій день.

… Будинок під потрібною мені адресою стояв на одній з тих зелених чи то вуличок, чи завулків, що збігали в яр до річки. «Мій» будинок був типовий фільварково-шляхетський будинок, які тисячами були колись розкидані по Білорусії, а зараз зустрічаються дедалі рідше й рідше і які так любив і так умів малювати Генріх Вейсенгоф. Довгий, одноповерховий, з високим дахом і побіленими дерев'яними колонами на ґанку, з блакитними віконницями і веселковими від старості шибками, які дивляться в занедбаний сад, на старий деревоподібний бузок.

Здавалося б, такі непоказні, скромні, милі, навіть жалюгідні, вони, однак, серце нашої країни. Бо це в отаких будиночках народилися, зміцніли і змужніли не тільки наші, білоруські, а й польські гордість й слава. З таких вилетіли в світ Богушевич і Чечот, Купала і Калиновський. У таких засяяла перша іскра життя Міцкевича, Монюшка і Костюшка.

Я, звичайно, не чекав, що мене якимсь дивом зустріне в дверях якась із вищезгаданих осіб. Штовхнув рипливу хвіртку, пройшов алеєю під бузком, перемішаним з бересклетом, деревником і махровою шипшиною, смикнув за язичок мідного змія (задеренчав десь у будинку дзвіночок) і почув через хвилину досить ще впевнені кроки. Двері відчинилися, чиясь рука зробила запрошувальний жест, зачинила за мною двері (на підлогу лягли різноколірні плями від двох вікон, що були обабіч дверей) і тільки тоді натиснула на вимикач.

Старий у тренувальних штанях і полотняній сорочці з короткими рукавами розглядав мене зовсім не старечими, не вицвілими сірими очима.

— Антон Космич, — сказав я.

— Мені дзвонили, я чекав на вас, — голос був баритонально-басистий, трохи надтріснутий, але також ще досить молодий. — Ярослав Мирошевський, колишній окружний прокуратор, а тепер… гм… пенсіонер. Проходьте.

Він провів мене до кабінету (грубо обстругані полиці з книжками, письмовий стіл, завбільшки з поле бою під Оршою, дерев'яне, кустарної роботи крісло з вишитою подушечкою на ньому).

— Дружина поїхала до онуків. Я сам. Потім, знаться, сходимо в їдальню. А поки що питимемо чай. З суничним варенням. Торішнє. Ну, тепер і до сьогорічного недалеко… Любите із суничним?

— Ще б пак!

— І я люблю.

Коли з'явився фарфоровий пузатий чайник-самовар, срібні, хоч і трохи пом'яті, чайник із заваркою, цукерниця, і сметанничка з вершками, і тарілка (так, звичайна тарілка) із суничним варенням та дві розетки, він посадив мене на стародавню дерев'яну шляхетську канапу, налив чаю, поклав варення і почав мене розглядати.

А я в цей час розглядав його.

Високий і, незважаючи на старість, худий, не одутлий. Худий не від «злого життя», а по-спортивному. Жовте, сухе, дуже класичне обличчя, і на ньому небесної синяви очі. Рухи хоч трохи сповільнені, але такі чіткі й виразні. Видно зразу колишній склад і колишню породу. А в очах поруч з гуморком пильна увага, помітний широкий розум.

Ні, не хотів би я бути підсудним при такому прокураторові. Справедливий то справедливий, але, якщо ти винен, — пощади не чекай.

— Знаться, вам процес «Родичі Юліана Сая проти Криштофа Висоцького»? Липень — серпень тридцять дев'ятого? Ну, оскільки вже стали потрібні живі архіви, то я до ваших послуг. Ну, звичайно, настільки, наскільки можна сподіватися мені на свою пам'ять. Тим більш, що я той процес не вів, а віддав його вести помічникові, віце-прокуратору Рішарду Мисловському.