Чорний замок Ольшанський - Страница 67

І я зрозумів, що, звичайно, мовчатиму. І зрозумів водночас, що на світі вже ніщо не зможе видерти це, велике, з моїх грудей. Ніхто не допоможе, ніхто не врятує мене ні від нього, ні від безнадійності.

Що мені лишалося робити? Перекинутися якимись двома пустими словами, а потім ляпнути ні до ладу, ні до прикладу:

— Давайте сьогодні в клуб сходимо. Кіно, кажуть, нове.

— Давайте, — погодилася вона.

І ця звичайна згода, яка ні до чого не зобов'язувала, посіяла в мені таку безпричинну радість, що я не помітив ні Ольшанського, який про щось розмовляв з Лопотухою, ні Ви-соцького, який перестрів мене біля самої плебанії і простягнув білий квадратик складеної телеграми:

— Ось, на пошті був. Чого, думаю, чоловікові даремно в Ольшани швендяти?

— Дякую вам, Ігнате Яковичу.

Він пішов. А я кілька разів прочитав надруковане, нічогісінько не розуміючи, аж поки не зосередився. Телеграма була від Щуки.

...

«Виїжджай. Знайшов багато цікавого, знайшов людину, яка багато знає про ту відправу в тридцять дев'ятому. Андрій».

Боже мій! Які все це були дурниці порівняно з тим, що переповнювало мене!

Клуб, куди ми пішли увечері, був з тих клубів, які й досі бувають у колишніх окремих колгоспах, а теперішніх «бригадах», «пригородках» центральних садиб. Там майже всюди понабудовували вже нових дво-, а то й триповерхових будинків із залом для глядачів, бібліотекою-читальнею, кімнатами для репетицій і чорт його знає ще з чим. А в таких присілках, у чеканні кращих часів і кращих грошей, так і лишилися звичайні, хіба що тільки з якоїсь причини просторіші хати, в яких розкішніше.

В Ольшанці таким «клубом» був старий будинок попа, трохи збоку від села, на пагорку, поруч з руїнами церкви, зруйнованої під час війни прямим попаданням бомби. Досить великий зал з будкою кіномеханіка і з кількома міні-кімнатками для гримування й різного реквізиту за сценою, на яку у випадку кіносеансу вішали екран. І ще кімната, трохи менша, яка служила взимку і в дощ фойє і танцювальним залом. Літній танцмайданчик був під великими попівськими липами.

Сюди навіть електрики не провели, чекаючи чи нового філіалу-будинку, чи ще чогось, і коли на пагорку надвечір починав тахкати двигунець — всім без ніяких об'яв було ясно, що в клубі кіно, спектакль або танці. Бо чути його у вечірньому стишеному повітрі було далеко, у найкрайніших хатах.

Щиро кажучи, я не пам'ятаю ні який фільм ішов, ні хто з публіки був присутній. Впав в око чомусь тільки Генка Сідун та «сіамські близнюки», Шаблика і Змогитель.

Хтось бігав на екрані, лунали постріли з поцілунками і сльозами в антрактах. Я, щиро кажучи, і не дивився туди, а скоса дивився на ніжний у напівтемряві профіль Сташки і благословляв бога, що попереду сидів якийсь здоровань і я «вимушений» був, «аби щось бачити», схилятися в бік Сташки, торкаючись рукою її руки і часом торкаючись плечем її плеча, хоч, звичайно, з таким самим успіхом міг би схилятися до сусідки зліва.

Боже, яке це було щастя, простий, ніби ненавмисний, на мить, дотик. І, боже, як я, досвідчений і бувалий чоловік, нагадував зараз собі самому того натхненного, боязкого і захопленого хлопчину, яким я був давно-давно, коли ця, що поруч, була ще дитям.

І тому я не міг бути іншим. І тому мудра природа так і розпорядилася.

… Закінчилося кіно. Молодь лишилася на танці, дорослі, подивившись трохи, пішли битою дорогою додому… — Зостанемося? — спитав я її.

Вона заперечливо похитала головою і повернула мене на стежку, що вела напрямки, спершу пагорком, потім молодими зарослями липи, дубняку й беріз, потім між вербами, обплутаними ліанами ожини, потім у низинку-виямочку, така галя-вина-болітце, що дихала на ладан, а далі, через невисоку гряду, одразу до костьолу, замку і Білої Гори.

Ми мовчали. Я був упевнений, що вона також думає про те, що виникає поміж нами і що цьому не можна давати волю.

Вона порушила мовчанку перша.

— Які у вас смішні випадки життя пов'язані з кіно?

— Та ось… Один спав на думку. Як я відкрив італійський неореалізм. Ставлення до італійських фільмів у мене по війні було… ну, як до всіх, взятих «як трофеї після перемоги»… Може, вони й не італійські були, — я говорив про це з полегшенням, бо ось нарешті знайшли про що погомоніти, — але обов'язково товстий Джілі співає щось локричним голосом, чи графи з графинями від чогось там страждають. Одне слово, перестав я на них ходити. І ось була в мене важлива зустріч саме в час останньої пари лекцій. А раз так, то я й двома першими вирішив пожертвувати. Додому йти — далеко й незручно. Швендяю вулицями. Дай, думаю, в кіно сходжу. Афіша висить: «Устін Малобазі». Ну, думаю, грузинське щось, на зразок «Георгі Саакадзе». Ну, на грузинський можна сходити. Та ще якщо історичний фільм. Пішов! А тут напис на екрані: «Італія». Мало не плюнув та геть не пішов. А потім назва: «Біля стін Малапаги». Один з перших неореалістичних, яких я, і насміявшись, і наплакавшись, слова навіть цього ще не знаючи, потім ніколи не пропускав.

Вона дзвінко засміялася, тихим і лагідним сміхом.

— Так я і відкрив… Стій! Стій, ані кроку!

Ми були якраз у самій лощині. Місяць чи вже зовсім збився на схід, чи ущерблений на останньому диханні, сходив пізніше, і в мокрій низині було майже зовсім темно.

Хіба що від весняних зірок доходило щось схоже на світло. І в цій темряві я скоріше відчув, ніж побачив, як відділилася від стовбура товстої чорної вільхи не менш чорна постать. Рушила до нас.

— Хто це? — якомога спокійніше запитав я.