Чорний замок Ольшанський - Страница 66

Шапку зняв, розсипалося волосся, мало не по-селянському підстрижене «під горщик». Обличчя просте, худорляве, хоч і широке у вилицях і твердих мускулах на щоках, очі пронизливі й трохи іронічні.

«Копний суддя. Сам Станкевич. Один з небагатьох непідкупних, один з тих, що кожну справу до заслуженого і справедливого кінця доводить».

— Що ж це ти, княже? Ти ж обіцяв? А тут кажуть: на лови поїхав. Тож-бо хороша твоя обіцянка, якщо у твоїх людей на сідлах ужи бачу. То що мені, тікачів аж до самого Жигмонта Третього посилати? Кров шведська та кров Ягеллонів — ой як вони до себе іншу кров тягнуть. Просто як магнітом залізо.

— Та ми й справді на лови, — не відводячи очей, каже князь. — На лови, та ось випадково на них натрапили. Видно, заблудилися. То хоч до шляху довели б. А зранку і лови.

— Самі на шлях виїдуть. А ви ось краще зараз нас виведіть на те місце, де табір перед ловами розбивати хотіли, ночувати, та вранці — з богом. Звірі в яри, зубри в яри. А звідти, з місця табору, ми вже самі дорогу до замку знайдемо та почекаємо вас, доки ви з полювання не повернетесь.

— Та навіщо ж, найясніший? Якщо ви завітали в мою скромну кам'яницю, то давайте або ми вас залишимо з нами в таборі, а вранці разом на лови…

— Стомився я, ваша ясновельможність. Відпочити б хотів…

— Або ми разом поїдемо зараз у замок…

— Та навіщо ж я псуватиму вашу забаву? Ви нас тільки до табору, до нічлігу проведіть. Це ж і недалеко. Якихось шість литовських верстов.

— Польських це вважай дванадцять, — буркнув ловчий.

— Байдуже, — сказав Станкевич, — час звикнути. І пам'ятати слова Вердума: «Міlе podolskie, czyli ukrainskie, sa dwa razy tak wielkie, jak poskie, a im dlizej Turcji, tym wieksza mila». Ну, а там ви станете табором, а ми поїдемо до замку… Вам треба таки розвіятися, бо з наступного тижня і вам, і мені передбачається щось незвичне, і нас чекатимуть не вельми пристойні й приємні дні, — глянув на нас, потім на князя. — А ці нехай їдуть, виберуться. Я гадаю, нема нам чого складати ціну кришталевому кубку, якщо він дав велику тріщину в дні. Та й не до посудин вам буде.

— А я і не збираюся його склеювати. Нехай їдуть.

— Княже, — тихенько шепнув ловчий. — А заводні коні, змінні з вантажем. Невже віддамо? Їх би…

— Нехай забирають свої онучі, — каже чуйний Станкевич.

— Так там же…

— Цить, — шипить князь і мовчки давить колючою шпорою ловчого по нозі. Тепер шипить той. Від болю.

— В сідла, чорти, — бурчить князь Вітовт. — Я вже в сідлі.

Погоня злітає в сідла, починає зникати між дерев, розсіюватися між ними, зникати. Меркнуть вогні смолоскипів. Зникли.

Голова жінки падає мені на груди.

— Боже, нехай вічною буде слава твоя, — жінка плаче. — З печі вогненної, з пащі левиної врятував ти нас.

— Ну, Ганно… Ну, Сташко… Ну… Гордиславо, — я гладжу її волосся. — Тепер усе, тепер усе буде добре…

Але думки мої не тут. Я думаю. Станкевич відпустив жінку-втікачку князя. Ясно, не ті часи, коли за прелюбодійство карали смертю, хоч і таке подекуди ще трапляється. І всім відома його «симпатія» до князя Ольшанського. Ну і ще: не знав, що під плащем я, Волюжинич. А може, знав? Багато говорили про Станкевичеву «любов» до вчинків короля Тикмуна, хоч суддя й мовчав. Знав. Напевне знав. Тому і відпустив. Не знав тільки, що у в'юках на спинах запасних коней. Якби знав — сухими не вийшли б.

А тепер що? Тепер напевне врятовані. Шість польських миль, дванадцять наших. У темряві нічного лісу це годин чотири туди (без світла), та проводи на шлях до замку, та, якби здумали знову гнатися, — ще три з гаком — чотири години. Перші три години ми можемо заплутувати сліди, ще п'ять годин чимдуж скакати геть з його земель. А там понесе нас річка в одвічно вільний наш Німан. Врятувалися.

Та звідки таке болюче, таке тривожне передчуття того, що чекає якась неминуча, невиразна загроза, якась невідворотна біда? Може, варто було б повернутися і віддатися під захист судді, під щит його імені? Ні, тоді, може, й лишилися б живі, але гроші тих, що збунтувалися, зброя, яку обіцяли ті гроші, — нічого б цього не було. Помри, але віддай тим, кому вони — меч, і життя, і можливість боротися.

— Скачімо. Щодуху, Гордиславо!

Коні трохи відпочили, і тепер не треба підганяти їх. Гілля хльоскає по обличчях, пуща дедалі густішає й густішає. І в цьому одна з надій, хоча страшне й напівсвідомо-невиразне — чекає.

… Тіло моє на весь світ. Ідуть по гульбищу дама з чорним ченцем.

«Ясно… Ясно… Я божеволію, божеволію… І не тремчу, як казав хтось,

Перед лицем кохання,
Перед лицем божевілля.
Перед лицем смерті самої».

… Ох, як болить голова. Мої двері відчинені, і двері в сторожку Мультана відчинені, а за ними сірий туманний ранок, міріади майже невидимих крапельок води, які часом стикаються нечутним дзвоном і звисають на жердинах огорожі, осідають на траві, заплутуються в павутинні і роблять його веселковим, коли зійде несміливе сонце.

— І що це таке? — бурчить у сторожці Мультан. — Стогнав цілу ніч, говорив щось, навіть зубами скреготів. Находяться отак цілий день на сонці без шапки, голову напече, невчасно їдять, накуряться, насмокчуться цієї соски, вип'ють ще погані якоїсь.

— Я не пив.

— Та я не проти, щоб пив. Я проти, коли без мене. То йди сполоснися, та вертайся картоплю смажену їсти, і йди у своїх справах.

… На річці легенький туманець слався, трохи відірвавшись од води, заповзав пасмами в лозу і там зникав. Я бухнувся в ще холоднувату воду, випірнув і побачив на протилежному березі Сташку. Видно, вже викупалася, але все одно стояла з рушником на плечі сумна, стомлена і ніби заспана. І біль мій став легший, бо тепер боліла не голова. І відчув я найбанальніше, мало не до сліз, замилування і найбанальніше почуття на світі. Кохання.