Чорний замок Ольшанський - Страница 12

Справи мої з новою книжкою пішли на лад. І так раптово сталося все! Допомогли рецензії, дай боже здоров'я Петровському і Клєткіну. Так що дозвольте доповісти, цілую тебе ніжно і зостаюся твій

поштивий племінник Антон»

Ф-фу-у! Люблю ж я тітку, і розмовляти з нею одна насолода, а писати ці слова, що сказав би усно, — заріз.

Я відклав листа, погасив настільну лампу. Знову погортав книгу Пташинського і подумав раптом, що не треба її залишати на виду. Ніби Мар'янова підозріливість заразила й мене. Тому я взяв важкий том і поніс до секретера.

У мене мало старих речей, не те що в Мар'яна, але навіть Мар'ян заздрить моєму секретерові. А я горджуся ним. Самий початок XIX століття. Варіація місцевого кріпака-майстра до невпізнання ампіру. І так варіація зробила ампір, коли це тільки можливо, ще благороднішим. Строгі форми, продуманість кожної деталі, різноманітна зручність і краса. Чорне дерево і самшит, дуже скупа інкрустація перламутром. І тільки відкинеш дошку — постає перед очима веселка: метелики над стилізованими польовими квітами. Скільки я помучився, доки, мало не з купи ломаччя, відновив його.

Але не це головне. Головне — тайник, який я сам випадково знайшов тільки рік тому. От натискаєш на пластину біля замка, посуваєш її вперед, а потім наліво, і поповзла вбік задня стінка відділення для паперів. А коли при цьому натиснути на середнього метелика — відкриваються бокові тайники, дуже місткі.

Там можна ховати листи, документи тощо. Туди я зараз покладу Мар'янову книгу. Не треба, щоб її бачила більша кількість людей, ніж те необхідно. Ну й потім, у мене й так уже «вивели» чимало книжок. Від «Сатири» Кохановського до «Вина з кульбаби» Бредбері. «Вивели» навіть білоруський том «Живописної Росії», незважаючи на гігантський розмір. Коли хтось «позичить» і цю — буде погано. Як тоді дивитися Пташинському в очі і в кого свої очі позичати? А таких охочих на «позаимствование без срока» у нас дедалі більше. І навіть суду на них нема, гадів.

Я сховав книгу, зачинив тайник. І добре зробив. Бо одразу залився дверний дзвінок і з'явилася «моя колишня любов» Зоя Перервенко власною персоною. З'явилася після того, як два місяці носа не показувала, і я вже думав, що не зайде ніколи.

Доки я ставив на столик пляшку «Немеш кадара», яблука і ще те-се, доки вмикав нижнє світло і гасив верхнє, ми обмінялися не більше ніж десятком стандартних речень: як життя, що там та до чого, як здоров'я (це в її двадцять вісім). І тільки після першого келиха я сказав:

— А я думав — усе.

— Так і є — все. Нема чого тягти далі, якщо вже ти такий сумлінний.

Сумлінний не сумлінний, але я, коли в перший наш вечір уся компанія пішла від мене, а вона лишилася й не пішла до ранку і потім лишалася кожного вечора протягом чотирьох місяців, я тоді, їй-богу, не знав і навіть подумати не міг, що вона заміжня. Навпаки, з цієї її поведінки безсумнівно випливало, що вона самотня. Чорти забрали б тих чоловіків, що їздять на сім місяців у експедиції, та ще туди, куди навіть нещасний Макар не ганяв своїх не менш нещасних телят.

Випливло все тільки тоді, коли я запропонував їй поїхати на південь, а потім подумати і про щось «серйозніше». Тут вона мені про все й розповіла і, як найкраще, «серйозно» запропонувала іноді заходити навіть тоді, коли повернеться її чоловік. Я тільки крекнув. І, може, навіть і згодився, тому що встиг дуже прихилитися до неї. Але не можна було. Бо найбільшим моїм свинством в усій цій історії було те, що я чудово знав її чоловіка Костика Красовського. Чудового хлопця, вірного друга своїм друзям, щирого, незалежного, душу будь-якої компанії, любителя погуляти, найсумліннішого палеонтолога і добрячого чоловіка. Такого скривдити — це повіситися потім треба. І я почав віддалятися, хоч, їй-богу, дорого мені це коштувало.

Яскрава блондинка, очі густо-сині й холодні, дивовижно вигнутий соковитий рот, струнка шия, зграбні ручки, тіло, що аж говорить, — од високих грудей до ніг, які вже самі по собі як мрія кожного мужчини.

Чорти б його забрали ці різні прізвища! Чорти б забрали цю неможливість знати, заміжня жінка чи ні! Чорти б забрали у цьому розумінні всіх нелитовців! Як добре було б. Знайомишся: «Красавскайте», — ну, виходить, давай голубчику, коли вона не від того. «Красавскенє», — ну, і давай, любий, повертай голоблі. Тут ділянка застовпована, і якщо спіймав облизня, то йди та облизуйся, не з твоїм телячим рилом мед пити.

Втішило мене в усій цій історії тільки те, що вона, побачивши моє збайдужіння, скинула — мабуть, по дурості — маску доброзичливої, відданої, покірливої жінки. І я зрештою побачив безмежне бажання тільки користуватися всіма благами життя і нічим не платити життю й людям, нестримне прагнення втіх, що б там не було довкола, як би погано не було навколишнім.

Зрештою, чи одна вона така з жіночого роду? Це ще не причина і за це не перестають кохати. Часом навпаки, ще більше кохають і мучаться. Як мучився я.

Тільки згодом друг, Олесь Гудас, той, що подавав дядькам у вікно склянку, побачивши, що я трохи отверезів, сказав, що не хотів говорити мені, доки я осліплений, а тепер скаже:

— Не з тобою, брате, першим вона цього бідолашного Красовського обдурює. Такий хлопець, такий золотий хлопець — і ось тобі.

— Чому ж не сказав тоді?

— А ти не повірив би.

— І справді.

— Не повірив би. «Закохалася жінка», «Що ж, що заміжня?», «Буває», «Це не свинство, а нещастя».

— О-ох, іди ти, Олесю, к бісу!

— І взагалі через неї Костику неприємність. Та й що можна взяти з людини, в якої кращі подруги манікюрниці та продавщиці?