Чорний замок Ольшанський - Страница 105

105

Зрештою господар подав Щуці руку.

— З ними давно знаємося. Хоч і не зовсім за правилами. Ну, будемо знайомі… Князь Вітовт-Ксаверій-Станіслав Ольшанський. Лигоновського можна відправити на кладовище імен. Тим більш що я для цього документа нікого на той світ не відправив. І взагалі особисто — нікого… Ну от. Ольшанський.

— Знаю, — сказав я.

— І я знаю, що це так. Звідки з'явилася перша тінь здогадки, прошу пробачення і якщо це не секрет?

— Гени, — сказав я, — фамільна схожість. Він одразу ніби повеселішав.

— А-а-а, статуя в Ольшанському костьолі. Все-таки, виходить, спочатку була випадковість. Якби не вона… І хотілося ж мені розтрощити їй пику — родинні забобони перешкодили. А пізнавали. І ви, і та археолог, і ксьондз, коли я заходив до костьолу. Крутилося щось в усіх у голові. У вас і докрутилося. Випадковість.

— Те, що сталося пізніше (і раніше), аж ніяк не було випадковістю. Хоча ви ще кілька разів наривалися на випадкові несподіванки.

— З вами, — ствердно сказав він.

— Чому така впевненість? — спитав Щука.

— Та чого ми тут стоїмо? — сказав господар. — Проходьте та сідайте.

Ми розташувалися на небагатьох сучасних речах у цій хаті, на тахті біля чайного столика. З усіх боків на нас вискаляли морди дуже несучасні скульптури й маски, погрожувала ще більш несучасна зброя. Почуття було, як у запрошених на вечерю до людоїдів. Не як гості, звичайно, запрошені, а як коронний делікатес.

— А впевненість тому, що я детективи теж іноді читаю. Схема одна: протокол допиту, ордер на обшук, який здійснює лейтенант. Його старший колега в цей час у машині через телефонну трубку наводить потрібні довідки про іншу машину (марка, приватна, кольору суниць з молоком, їде вулицею, водій такий і отакий). Приблизний район і вулиця. Дільничний одержує прикмети — і через кілька днів адреса відома… Ну, тут запитання в центральну картотеку. Через тиждень полковник має біографію злочинця з табором, амністією, характеристикою… А далі як по маслу. Зупинили. «Руки вгору!» Коли спритний злочинець — перестрілка. — Закурив. — Нічого цього не буде. І перестрілки також. Бо — досить стандартів. І взагалі, мені все обридло, коли я почав бачити, чим усе це кінчається. А особливо коли побачив гидоту запустіння на місці дії.

— Ну так, — сказав я. — Одразу відпала охота придбати залишене там. Подумаєш, право — нехай номінальне — на володіння помийною ямою.

— Що ви знаєте? — сказав він з докором. — І що ви можете знати про мій стан… Стан справді останнього, який хоче бодай померти під своїм іменем.

— А даремно. Вигадане прізвище Лигоновський було ще не так, не до кінця скомпрометоване, як ваше справжнє. Тут уже ви постаралися нове прізвище всіляко заплямувати.

— Як заплямувати? Злочинами, вартими якогось гицеля? А їхніми вчинками я пишався. Їхні вчинки пасували і відповідали їм, були їм до лиця. Ви пам'ятаєте…

— Я нічого не пам'ятаю. Я просто думав про все, що бачив і чув. Так от, ви пішли з дому ще юнаком. Так? Захопила тогочасна боротьба всіх проти всіх. І всіх проти санації. Навіть представники аристократії…

— Знаю, що хочете сказати. Я б сказав, особливо справжня аристократія соромилася того, що Пілсудський родом з цих місць. Неподалік.

— Заспокойтеся. Від його батьківського фільварочка лишився тільки підмурок… А ви блукали: Прага, потім інші країни (це з ваших натяків).

— Африка.

— І північно-західна Індія. Ріка Нарбада. Полюс біологічної недоступності. Квітка, яка росте там… Один молодик все-таки пройшов його. Напевне, в якомусь скафандрі.

— Угм. Другий мій ляп. Жителі довкола цього «полюса» і їхні звичаї.

— Якби то другий. Може, вже десятий.

— Я думав саме цим відвернути вашу увагу.

— Про що ви? — запитав Щука.

— Слухай, — сказав Адам.

— Потім повернення на батьківщину, — сказав я. — Приблизно за рік до війни. І потаємна зустріч з батьком.

Чому? Як результат батькового розуму і завбачливості.

— Так, він був один з небагатьох видющих. Знав, що насувається гроза і що її краще пересидіти.

— І тому ви в Кракові, а він у Кладно. Так?

— Я у Кракові і Варшаві.

— Де ви, судячи з усього, зустрілися з батьком, коли почалася війна.

— Так. Кладно було у вас. Варшаву захопили німці. Чому ви думаєте, що ми зустрілися?

— Гадаю, ваш батько зумів у загальних рисах розгадати таємницю предків. І в тих же загальних рисах передав її нам. На всякий випадок. Я гадаю, що він відкрив вам, що є Книга, Ступка і Товкач, тріада, яка разом складає розгадку таємниці. І що дві частини у двох вірних людей. А третя…

— Третя була в сторожа костьолу. Того, що був до вашого діда. Німці, відступаючи, залишили його в спокої. Але не залишили…

— Не залишили останні німецькі прикордонники. Я довідався в Мультана, що того застрелили. Книгу він, як непотріб, відніс на горище до інших речей, які непотрібні, а викинути нібито ще шкода. І так найголовніша частка зникла:» ваших очей.

— Так. Батько, такий завжди завбачливий, тут, на старості, ніби осліп, ніби вижив з розуму. Теревенив з дружками з айнзацкоманди про «диво-зброю», про те, що ті повернуться.

— І тим, вірніше, своєю смертю (може, не випадковою), підрубав ще одну провідну нитку. А «дружки» загинули теж у мінливостях подій війни. І тепер навіть приблизно, навіть непевно, з чуток знали про схованку архіву, старого скарбу і того, що награбувало відомство Розенберга, тільки три чоловіки. Два бандюги — і нашим, і вашим — і ви, останній листок на дереві, квітка серед будяків.

105