Чорний замок Ольшанський - Страница 104

104

— А це нащо?

— А це на те вам очі й дано, щоб розібратися, де вас критикує критик, а де злодюга чи чокнутий, де людина хоче виправити словом, а де вдатися до негідного прикладу.

Щука мав вигляд трохи очманілого:

— Наприклад…

— Наприклад, можна з медичної точки зору просто зажадати від жінок, щоб вони загорали голі, галасувати про життєву необхідність цього для здоров'я. Але нехай вони займаються цим на жіночих пляжах, а не на газонах уздовж всієї Паркової магістралі. Це недоцільно.

— А що, це було б навіть цікаво, — хмикнув Хилинський.

— От-от, я й кажу, що ви нетривкий, податливий на всяке підбурювання і непристойність матеріал.

— Та-ак. Цікаві речі ви кажете, Космич.

— Правильні я кажу речі. Бо, щиро кажучи, ніколи мені нікого не хотілося так розізлити, як зараз вас.

— Чому?

— Від злості мозок часом прояснюється.

— І у вас? — озвався Хилинський.

— Прояснів він зараз і в мене.

На дорогу, на все рідші ліси обабіч неї лягало вже м'яке й ласкаве літнє надвечір'я. Почали вже десь далеко-далеко мерехтіти перші вогні великого міста.

— Чого замовк? — спитав Щука.

— Лагідне надвечір'я, — сказав я, — вогні. А ви хоча й дбали про мене, хоч і майже на сто процентів забезпечили охороною моє життя, але не дуже ділилися зі мною своїми міркуваннями й відкриттями. Не сказали навіть, що запідозрюєте їх, що стежите за ними. І в цьому вже було для мене… Одне слово, через це я міг би не побачити ні тих вогнів, ні надвечір'я… Що ж це? Виходить, що ви мене як підсадну качку тримали? Буває у нас таке?

— Взагалі — ні, — сказав Щука і додав після паузи: — Але часом, в останню хвилину якоїсь справи, все-таки трапляється, якщо іншого виходу нема.

— І тепер ви задоволені, — мене ніби щось осінило. — Не подумавши про те, що від куща цього пирію ще зосталося в землі коріння. Що ж, ви просто заслуговуєте покарання.

— За що?

— За те, що ви мене дурнем виставили, пустивши по слідах «історичного» злочину. І правда, на що ж я ще, лобуряка, здатний? А сучасність? Ну, тут уже ні, тут вам і карти в руки.

— «Куод ліцет Ійові, нон ліцет бові», — іронічно сказав Адам. — «Що дозволено Юпітеру, те не дозволено бикові».

— По-білоруськи це краще. «Що попові можна, те дякові зась».

— Образився? — спитав Щука.

— Ні. Просто тоді не треба було вимагати, щоб я порпався і в тому смітті. Довір'я на довір'я — добрий принцип. Не можна його дотримуватися — давайте жити офіційніше.

— Ну, якби так — Клепча мав би більший успіх у розвитку своєї гіпотези, — сказав Щука.

Але мені вже трапила віжка під хвіст:

— Тільки і я не ликом шитий, як кажуть росіяни. Ми теж не яци-таци, а цваняци, як кажуть поляки, і не ногою сякаємось, як кажемо ми.

— Ну-у, чим же ти це доведеш? — трохи вже кепкуючи, хоч і безобідно, спитав Щука. — Цваняк, ликом шитий і ногою сяканий.

Місто, залите вогнями, було вже довкола нас. Пахуче, веселе, світле, вируюче натовпом навіть уночі. Машина повернула на нашу вулицю.

— Доведеться дещо довести вам, таким розумним. Просто на підтвердження справедливості і як звичайна компенсація за моральну шкоду.

— Інакше…

— Інакше розбирайтеся далі вже самі. Довше, ніж це зроблю я. А я умию руки.

— Ну, знаєш.

— Ви заслуговуєте покарання, повторюю.

— Але з якого права?..

— Того, що я весь час думав про це, що я не забував жодного слова, жодної дрібнички. Що я весь час комбінував ними. Часто головою, а не слідством. Міркував, а не шукав.

— А що ж… А це не буде протизаконно?

— Це не буде суперечити жодній з дев'яти заповідей. Ми вийшли з машини біля нашого під'їзду кавалерів.

Щука все ще м'явся.

— Та ходімо, — раптом сказав Хилинський.

— Тоді ходімо. Дайте мені вже хоч таку сатисфакцію.

— В розумінні задоволення? Д-добре. Куди?

— Туди. І подивимось, який ви, Щука, з деякими друзями цваняк.

Ми почали підніматися по досить скупо освітлених сходах.

— Як один дуже культурний, в інституті культури викладав, цитував Рилєєва: «Куда тн ведешь нас? Не видно ни зги!»

— Ясно, куди, — сказав Хилинський, — на коньяк. До себе в гості.

Я не збирався їх вести ні на який коньяк, тим паче до себе. Ще чого не вистачало?! Це виходить, я їм коньяк у подяку за те, що вони робитимуть з мене дурня. Та ще відчуваючи певне задоволення.

— Куди ти? — сказав Щука. — До вас же вище поверхом.

Але двері вже відчинилися на мій дзвінок, і в світлому прямокутнику на фоні масайських щитів і дагомейських списів з'явилася постать Вітовта Шапо-Калаур-Лигоновського. Розумне, трохи в'їдливе обличчя. В очах іронія й дотепність. Найбільше мені хотілося б у цю хвилину сказати:

— Піднімемося. Є гомеричний коньяк.

Замість цього я сказав з виглядом, ніби напередодні, скажімо, виспався в нього на дачі. І не в ліжку, а, бридко п'яний, на клумбі з його улюбленими трояндами: і в самого повсюди колючки, і чоловікові хоч в очі не дивись.

— Добривечір.

Щось дивне з'явилося в його очах, коли він подивився в мої. Пильно, ніби проникаючи. А потім те щось почало віддалятися, згасати, зникати. Зрозумів.

— А-а, ви все-таки прийшли, Космич? Не чекав так… пізно. Тобто рано…

Він помітив Хилинського й Щуку:

— І ви тут… Добре, заходьте.

— Все-таки ми прийшли, — сказав я.

— Що ж, хоч і не чекав (а, зважаючи на вас, варто було чекати) — радий. Недооцінив розум сучасника.

Він казав це з іронією. А в очах жило щось глибоке, ніби зловісне. І тінь якоїсь посмішки, і вибачення — тисячі виразів.

104