Чорний замок Ольшанський - Страница 96

— А треба було вчитися з дитинства сумлінності, яка в тому житейському морі замість навігатора. Вивчити її і пливти собі. Або зневажати її, і тоді — будьте прокляті на вікі вічні!

— Що ж, погомоніли, — Висоцький витягнув з кишені пістолет.

Я готовий. Мені майже не страшно, так, ніби трохи смокче під грудьми. І тут я підводжу очі.

… Далеко-далеко, за темрявою, за місячною імлою горіла іскра вогнища. Як же я міг не подумати про неї?!

«Вихід! Вихід за будь-яку ціну, окрім приниження!»

Він примірявся. Примірявся і я. Мені треба було тільки, щоб він втратив спокій, щоб рука в нього була не тверда. І тому я пустив у хід останню свою здогадку, яка межувала майже з упевненістю:

— Що ж, до скорого побачення, Висоцький… До скорого побачення… Бовбель.

— Що-о?

— Бовбель! З подвійною бухгалтерією. По доходах і по трупах. Перетремтіли ви, бідолахи! Що, Бовбель, усі ці роки не пив, тільки рот горілкою полоскав?

— Здогадався, — хмикнув Гончаронок-Бовбель. — А, погань!

— Ясно, втік ти тоді болотяною стежкою. Одному тобі відомою. Один втік. А друзі-свідки накрилися. Теж подвійну бухгалтерію вів? Зі своєю бандою і з німцями? А ти, Висоцький, чи не вмокав ти пальці у кров повішених у Кладно? Архів вам був потрібний. Гроші — обом.

— Ну от, — перебив Висоцький. — Тут тобі й кінець. Мало вас, гадів, перекопали.

— Брудні ви падлюки… На що сподіваєтесь?

Пістолет ривком звівся вгору, потім почав опускатися.

І тут я одкинувся назад і впав за валун. Упав на правий бік (крий боже, щоб не на руку!), клубком, як треба падати з коня, відкотився далі від каменя.

У момент падіння прямо наді мною стьобнув, як товстим нагаєм, постріл. Я підводився вже, але підвела, поїхала на вологій траві права нога, і я мало не ткнувся в моріг носом, водночас відчувши, як щось обпекло ліве плече вище ключиці.

Гончаронок-Бовбель кинув-таки ніж, і, якби я не посковзнувся, ніж цей зараз стирчав би в мене з-під лівої лопатки. Тепер ніж лежав на траві, і я підхопив його: все-таки якась зброя в руках. Хоча що означала та зброя проти пістолета?

…І тут спалахнуло довкола з десяток кишенькових ліхтарів, і я, осліплений, побачив тільки, як із схилу кинулося довге, чорне в цьому світлі тіло і ніби злилося з постаттю Висоцького, насіло на нього. Водночас з цим ляснув другий постріл, який не влучив у мене тільки тому, що «фурман», «візник», чи як там його, впав. І собака вже притиснув його до землі й тримав у пащі його праве зап'ястя.

У наступний момент вони покотилися по землі, і нічого вже не можна було розібрати. А я стрибнув на Бовбеля. З ножем. Той присів, щоб уникнути удару, бо я в запалі міг-таки полоснути його або всадити йому кудись ніж по саму рукоятку. Він спритно уник ножа і тим самим дуже зручно підставив підборіддя якраз під моє коліно, яким я й не завагався луснути його з усієї сили так, що аж клацнули зуби, і він упав навзнак, усією спиною й потилицею припечатав матінку-землю.

І тут я насів на нього, перехопив праву руку з шипастим кастетом. Мені треба було дорватися до його горлянки. Третій постріл звідкілясь. Куди? Я не знав цього, здатний дерти, рвати на шматки, гризти.

Коли мене відтягли, кривавий туман усе ще стояв у мене в очах. Я скалив зуби й хрипів. І тільки поступово крізь цей туман почали вимальовуватися в світлі ліхтарів обличчя. Перш за все я побачив Щуку… Потім невідомого міліціонера, який щойно одягнув на Висоцького наручники. В Ігнася з правого передпліччя стікала цівка крові.

— Застрелитися хотів, — сказав міліціонер. — Встиг-таки перекинути ту цяцьку в ліву руку. Якби не стукнув по ній — тут би йому й кінець.

Тепер я вже пізнав і Велінця, який ледве відтягував Рама за нашийник, і ще двох невідомих, які закручували за спину руки все ще напівпритомному Бовбелю. Пливли переді мною обличчя Змогителя, діда Мультана з дробовиком у руці… Шаблики… Вечірки… Сідуна… Сташки… Вогні закрутилися в моїх очах. Земля пішла кудись вбік.

Хилинський (він тримав мене справа) стиснув мій лікоть.

— Тримайтеся. Тримайтеся, брате. Байдуже. Минуло все.

А я рештками притомності, яка майже зникла, підсвідомо відчував, що ні… ні… ще не все. Щось настирливо свердлило мозок, повинно було ось-ось усе прояснити, але безслідно зникало при першій спробі зупинити, затримати його, здогадатися. Останніх скелець так і не було в цьому калейдоскопі облудної брехні й підступної підлості.

Під'їхала машина. Не знаю, як вона зветься тепер. А в середньовічній Білорусії віз, яким відвозили затриманих, називався «кошиком для салату» або «для капусти». «Отак-то. Несучасний ви чоловік, товаришу Космич. Несерйозний».

Арештованих повели туди. Бовбель спробував було буркнути щось на зразок: «Не я починав. Це інші…»

— Розчарувався я в тобі, — погордливо плюнув Висоцький, сказав нахабно: — Ну ось, тепер на певний час будемо гостями міністра внутрішніх справ.

— Мабуть, і не тільки, — сказав я.

Треба було віддячити цій наволочі за «трубу архангела», і я вирішив пустити останню пробну кулю:

— Від усієї душі сподіваюся, що це останнє твоє гостювання… Останнє, Ігнасю Висоцький… Він же Криштоф за польських часів… Він же Владик за німців… І хто ще після війни?.. Куліш?

Висоцький раптом рвонувся у мій бік з такою силою, що міліціонери ледве втримали його. Обличчя в нього зробилося багряно-синє, жили надулися на лобі. З горлянки вирвалися майже не слова, а погрозливе скажене хрипіння.

— Ти… Гад… Ти.

— Байдуже, — сказав я, — твій інсульт вилікують. Щоб ти втретє не дременув кудись. Щоб хоч на третій раз отримав тричі заслужену «вишку».