Чорний замок Ольшанський - Страница 86

— Ми їх не зрушимо, — сказала вона.

Справді, плити були приблизно півтора метра на метр з чвертю. І завтовшки сантиметрів шістдесят.

— Не зрушимо, — повторила вона. — Збігати по хлопців, чи що?

— А пріоритет? — невдало спробував я відбутися жартом. — Ні, ми просто не будемо їх чіпати. Вигребемо сміття або навіть відгребемо його до стін. Бо люк у підземелля, видно, десь посередині. Якщо плити на ньому — нічого не зробиш, доведеться покликати допомогу. А ні — вони нам не перешкодять, ті плити.

Години півтори ми вперто працювали. Вона насипала лопатою у діряві відра сміття й щебінку, а я відносив усе це й висипав під стіни. Потім мені здалося, що це повільно. Я взяв другу лопату і почав просто відкидати з центру майданчика штукатурку, уламки цеглин, порох і таке інше.

І ось десь наприкінці другої години моя лопата скреготнула по чомусь суцільному. Раз, і вдруге, і втретє.

Отвір. Ну, не відкритий отвір. Просто квадратна відтулина і на ній, майже повністю прикриваючи її, товста плита з гладенького, на вигляд мало не відшліфованого піщанику. А на плиті хрест із чотирма закругленими лопастями, а в лопастях по незрозумілій (бо землею забиті) літері. А на перехрещенні лопастей старий шестигранний ярилів хрест під дашком, як на старожитніх кладовищах. На старовірських «голубцях».

Тут би лом, але куди бігти по нього. Нетерпеливість забиває навіть подих: ми дихаємо коротко й сипло.

Просовуємо в щілину лопати. Натиснули. Держак Стащиної лопати трохи прогнувся.

Але тут я, налягаючи грудьми на держак своєї лопати, просунув руки в цю тріщину і перевернув плиту на себе, назад, під широко розставлені ноги.

Відкрився люк. Темна прірва. Я чиркнув сірником і «стрельнув» ним униз (так він довше не згорає, ніж коли його просто опустити). Склепіння і стін він не вирвав із темряви. Зате на мить освітив неширокі і дуже прямовисні сходи з червоної цегли.

— Ну ось, — сказав я. — Тепер можна і по хлопців, і по дівчат.

— А пріоритет? — передражнила вона мене.

Я плюнув, дістав свічку (дві ще були в кишені), скинув куртку і ступив на першу приступку.

— Залишайтеся тут.

— А це чому ж? — здивувалася вона.

— А ви про «ефект собачої печери» в Італії чули?

— Якої печери?

— А є там печера-яма. Людина зайде і ходить, і байдуже. А собака чи кролик здихають через кілька хвилин.

— Чому це?

— З вулканічної тріщини виділяється вуглекислий газ… Сочиться потроху. А оскільки він важчий за повітря, то залишається внизу. Людська голова вища цієї зони. Собача — ні.

— Самі кажете — вища. Ми ж на чотирьох ходити не будемо. І потім, там вулкан…

— А тут могли бути трупи. І ніякої, навіть мінімальної вентиляції. А шар газу може бути вищий. І тоді вже говоритимуть про «ефект людської печери в Білорусії». Тільки говоритимуть інші, не ми. А нам залишиться слава першопрохідців. Посмертна.

Але вона вже теж стояла на приступках, нагиналася:

— Та ні, нормальне повітря. Затхлим не пахне.

— Від затхлого повітря ніхто ще не помирав. Ну, може, деякі.

— То що?

— А те, що вуглекислий газ затхлістю не пахне… Якщо хочете, він одним пахне. Смертю.

— По-моєму, вуглекислий газ — це не зовсім те, що оксид вуглецю. Він — вуглецевий ангідрид.

— Боже, яка ж ви вчена! СО і СО2 — вам це буде однаково… Мабуть. Бо хімік з мене такий, як і…

Я спускався, і вона спускалася за мною. І я вже плюнув на все. Нехай лізе, капосниця така. Освітлював тільки приступки спочатку собі, а потім уже в неї під ногами, щоб часом не копнула носом у цеглу. І все-таки на останніх приступках вона спіткнулась, і я, стоячи на рівній підлозі, ледве встиг підхопити її.

Страшенно я злився на неї, що лізе туди, куди не просять (хоч тут було безпечніше, ніж у наших стародавніх шахтах по видобуванню кременю. Під Вовковиськом. А вона цей кінець неоліту на власному животі увесь виповзала). І все-таки я не міг стриматися:

— Ходімо. Гонору у вас забагато. А насправді «кабы мы не поднялись да не встали, так вы бы поганую землю носом копали».

— А це що за діаманти красного письменства?

— А це коли москвич вихваляється і з нижньогородців кепкує, що ті йому отак відповідають. Мініна згадують.

— Ну гаразд, гаразд, — видно, зніяковіла вона. — Світіть довкола… Мінін.

Я підніс свічку і почав водити нею довкола.

Це була абсолютно пуста камера не камера, склеп не склеп, підвал не підвал. Підземелля. Приміщення, щоб у нім щось зберігалося? Але тут не було нічого. Пусто, як у студентській кишені напередодні стипендії (я, звичайно, маю на увазі типового, справжнього, стопроцентного студента).

Підлога з великих кам'яних плит. Стіни й склепіння ніби складені з товстих пластів дикого каменю і вузеньких смуг цегли. За формою — подовжений еліпсоїд обертання (всередині якого ми й знаходилися) із зрізаним нижнім кінцем. Ну, а простіше — яйце, яке облупили, зрізали один кінець і на цей кінець поставили. Метрів чотирнадцять в окружності, метрів три з половиною заввишки.

Тільки в одному місці (метра півтора від люку) якась темна пляма розміром із зошит. Отвір? Просто так не роздивишся. Підставити б щось. А що? Спину Сташки? Ще чого не вистачало, щоб тримала на спині мій «мало не центнер». Підставити їй свою спину? Ще краще. «А я в цього доктора на спині стояла та пританцьовувала». Зрештою, дурниці. Підставлю, як треба. І он вище, майже під склепінням, ще одна пляма. Ясно, робити тут нема чого.

— Ну що ж, — сказав я, — ставайте мені на спину, ось вам свічка. Гляньте, що там таке темніє, і век звідси. Як бачите, ми помилилися. Вірніше, я помилився. — Розчарування на її обличчі було таке, що шкода було дивитися.