Чорний замок Ольшанський - Страница 62

— Стій, вовк би тебе з'їв, — прикрикнув він на коня і посміхнувся мені. — От і вам пощастило. Не треба тих кілометрів тьопати.

— Що, відвозили когось?

— Та так, контролер-ревізор один був у Семириках. Дотопав до Ольшанки отих чотири кілометри. Та Гончаронка зустрів. Знайомі. Тут бухгалтер до голови: «Нехай його Висоцький підвезе. Чого чоловікові ноги бити? Ну і, дивись, пригодиться колись». Ольшанський йому: «Треба так господарство і твоє сальдо-бульдо вести, щоб контролерів-ревізорів тільки з делікатності на зупинки возити. Щоб знав, що це ми не зі страху, а ласку йому робимо. Гаразд, нехай Висоцький підвезе». А мені що? Я й повіз. Служба така.

— І що за людина?

— Та дивний якийсь, мовчун. Тільки вуса й крутить, та, як біля замку їхали, спитав, чи це він і є.

— Щось він мені здався схожим на когось.

— Та й мені спершу, здалеку. Десь колись нібито бачив. Потім придивився — ні, зовсім невідома пика.

Темні купи дерев часом майже змикалися над дорогою, утворюючи тунель. І в кінці його мерехтіла низька колюча зірка. Крикнув, заплакав, зареготав у нетрях пугач. Пізнувато. Їхні «пісні» відійшли разом з весною. Хоч бувають серед них одиниці, що плачуть і регочуть влітку, навіть ранньої осені.

— Ну, а ви звідки, так би мовити? — спитав Висоцький.

Обманювати не виходило. Багато людей бачили мене в Замшанах, дехто (пізні зморшки, видно, збирали для аптеки) — на стежці, що вела до урочища. Та й не люблю цього заняття, окрім тих випадків, коли інакше — заріз. І найголовніше, чому вчила покійна матір і що я запам'ятав на все життя: «Брехун мусить мати добру пам'ять». Справді мусить, щоб про деякі події не збрехати тій же людині зовсім по-іншому. Або просто проговоритися ненароком, що не в Могильов ти їздив, а зовсім у Гомель, де живе колишня коханка, про існування якої дружина або, ще гірше, наречена дуже добре знали, але вважали це «гріхом молодості, коли він ще не був знайомий зі мною».

— Із Замшан їду.

— І в Темному Борі були? — Мені здалося, що він ніби на хвилину напружився, але це він просто погладив коня по ріпиці. І знову та ж лінива грація.

— І там був.

— Ну і що ви там викопали? Це ж, певно, справа того ж Юліана Сая?

— Того.

— О боже, як же вона мені обридла. Стільки років минуло, а все одно, як почне згадувати дехто «дела давно минувших дней» та що було «за польських часів», і варто йому ту справу згадати — неодмінно якась зараза на мене скоса поглядає. Хоч ти від людських очей в бузину біжи чи в коноплі.

— То чому б вам не виїхати звідси?

— Я не відчуваю себе винним. Не хочу, щоб хтось думав: «Ага, допекло… Мабуть, знав кіт…» Ну й потім, що я в іншому місці? А тут моя земля, споконвіку моя.

— Рідний той куток, де відрізаний пупок?

— Та ні, просто там, де вперше себе відчув. Що можеш робити те й се, думати те і се, йти туди й сюди. Діяти. Пупок мені могли десь і в Римі різати, а коли, скажімо, немовляті й місяця не було, як його звідти вивезли, то що йому Рим? Ось і мені так. Моє все тут.

Помовчав. Крякавка кричала десь у шатах дерев.

— Ну й що? В чому переконалися?

— Ні в чому. Провокатор чи ні — таємниця сія велика є.

— Не лізу я в ці діла, — хвилину помовчавши, сказав він. — Та й потім, справа темна, провокатор чи ні. Хто довів? Хто протилежне, їдрі його в корінь, довів?.. Отож-бо… Може, провокатор, а може, просто жертва. Хто може судити? Поворухнув хтось з найвищих пальцем — добре там розібралися чи помилилися — ось уже на тобі, чоловіче, скільки там золотників свинцевого бобу.

— Так, — сказав я, — доказів ніяких. Марна справа. Що скоріше про неї забудемо — то краще.

Затхлою сирістю повіяло з темних нетрів пущі (видно, неподалік був вологий яр). І знову прорізав ніч крик пугача.

— Погомонимо? — спитав раптом Висоцький із задьористою усмішкою.

— Як погомонимо?

— А ось так.

Він приклав долоні човником до рота, і раптом за двадцять сантиметрів від мене пролунав пугачів зловісний, моторошний клич-заклик:

— Ку-га. Ку-га-а-а. Гха-га-га-га-га.

Підманутий пугач відповів з лісу. І знову відповів йому Висоцький. І знову. І тільки потім запала тиша. Пугач, видно, все-таки відчув якусь неприродність у відповіді-виклику.

А може, йому просто обридло.

— Знай наших, — засміявся Висоцький. — Підманули ми все-таки його.

— Сови — символ мудрості.

— Значить, і мудрість підманули.

— Не завжди це кінчається добром.

— У житті дуже багато що не кінчається добром. — Знизав плечима. — І скажіть ви. Усі цю непевну історію згадують. А я його тільки раз бачив на день народження брата (заскочив Криштоф на часинку), а от брата того, Владка, якого німці за підпілля розстріляли, ніхто й не згадає.

— Людська вдячність.

— Ну, людську вдячність і взаємодопомогу ми знаємо: «Як п'ють та їдять, то нас не кличуть. А як… то нас шукають».

— Е, брате, поплюй. З часом, усе, все випливає на поверхню.

Візник скоса глянув на мене, але нічого не сказав.

Розділ III

Перед очима кохання, очима божевілля і смерті

У ті наступні дні зачастили до мене в мою плебанію гості. Найчастіше Шаблика із Змогителем, іноді археологи у повному чи неповному складі. Бувало, що на культурну розмову з'являвся дід Мультан (один або зі Стасиком і Васильком). Разів зо два чи зо три навідувався ксьондз. Того вечора компанія зібралася в повному складі. На колоді, що лежала замість призьби біля «наших» дверей у плебанію, розмістився худенький Велет («наша товстуха Валентина»), «білобриса замазурочка» Таня Солій з Терезою Гайдучик, сама Сташка Речиць та Шаблика із Змогителем. Дідові Мультанові і ксьондзу я виніс стільці, а ми з Генкою Сідуном не без зручностей вмостилися прямо на траві. Я вже встиг розповісти їм про деякі результати пошуків, оминувши, звичайно, найголовніше. Зокрема, чомусь про Лопотуху, про братів Висоцьких і, звичайно ж, про тінь, яка падала на отця Леонарда Жиховича, присутнього тут.