Чорний замок Ольшанський - Страница 49

— Правда. — І Шаблика раптом засміявся. — І один, видно, помісь із таксою. Схожий на пилосос «Ракета».

— Поганий сміх, — сказав я. — А він побачив нас і кричить: «Сищик проклятий! Гицелів візок! Замок йому? Сищикам видати! На слід навести! Ну, зачекай! Ми тобі!» Хто це ми? Хто з нас візок? Ти, Тодоре? Шаблика? Висоцький? Я?

— Собаки за негідником не ходитимуть, — строго сказала Гайдучик. — Бо відчувають, хто їх любить, хто добрий.

— Дурниці, — раптом сказав «ковбой». — Гітлер он теж любив собак і дітей. Та справа в тому, що він любив виключно німецьких собак і німецьких дітей. Та й то далеко не всіх. Інакше не блукали б у нас по лісах табірні здичавілі пси і не плакали б німецькі діти…

«Ні, вони всі отруєні війною. А може, в цьому й полягає секрет усіх останніх подій? Айнзацкоманда? Виселення села? Пам'ятники розстріляним? Хто знає? Всіх зачепило. Навіть Гончаронка з його в'їдливою добродушністю. Навіть Висоцького. А Лопотуха? Може, справді не божевільний? І справді, чому зникає?»

… Йшли ми до Ольшанки вже в темряві. Решта пішли іншою дорогою, і тільки нам з Висоцьким випадало йти разом.

— Так, — знову завів він свою шарманку, — і чого вони всі зчепилися? По-моєму, то живи собі тихо, хоч фурманом, і нікуди не лізь.

— Даремно. Ви людина розумна. І викликаєте певну повагу.

Я згадав, як він відреагував на «тубільця» в Єзні.

— Не лізу.

«Ну так, — подумав я. — Троюрідного за польських часів повісили у тридцять дев'ятому. Невідомо за що. Чи не за щось, пов'язане з політикою. Двоюрідного німці в Кладно в сорок четвертому… Тут наполохаєшся. Але тільки згадай, скільки у війну загинуло і не за політику».

А він, ніби відгадавши мої думки, сказав:

— Хоч сову об пень, хоч пнем сову — сові однаково. І не хочу я цього. Відпрацював, помився в лазні чи в річці, стопку взяв, повечеряв — живу. Вночі прокинуся — живу. Коні хороше пахнуть — аж сміюся від радості — живу. І гори воно все ясним полум'ям. Мені всі ці головорубки — до…

Я тільки плечима знизав.

… Наступного дня я, взявши ключ у Мультана, обстежив те підземелля під вежею, де були грати. Нічого незвичайного: та сама пилюка і та сама щебінка. Тільки що кілька завалених ходів у невідоме. Їй-богу, хоч ти лайся.

Коли вибрався звідти, загасивши ліхтарик, була така межа між присмерком і ніччю, коли починають мерехтіти перші зірки. Місяць, однак, ще не зійшов. Тільки небо з того краю було трохи світліше. Я не поспішав додому. Приємно було пройтися, коли обвіває обличчя травнева ніч. Така м'яка, ніби дорогі руки гладять обличчя.

Я вийшов брамою, перейшов місток і рушив було до плебанії, коли мені здалося, що щось вислизнуло за моєю спиною з паркового підліску. І цього разу помилки не було: я почув шурхіт кроків, що віддалялися від мене у бік брами.

Цікавість народилася раніше від мене, тому я почекав трохи і попрямував услід. Проминув жерло входу. Здалося мені чи ні в кволій заграві, яка все збільшувалася, що майнула двонога тінь і що ця тінь мала на голові кепку козирком назад.

«А, чорт! Ну, це треба перевірити. Тільки треба трохи зачекати, доки ти не займешся своєю справою впритул».

Я вийшов на середину двора і там присів за купою битої цегли, тримаючи ліхтар напоготові.

Терпіння моє було винагороджене. Минали хвилини, і не знаю, скільки їх там пропливло. І раптом чи не в бійниці «моєї» підозрілої третьої вежі, здається, мигнув на мить вогник, а потім звідти долетіли глухі удари чогось твердого об камінь.

«Може, ломом? І чому тоді, під час інциденту, ламали також тут?»

Підкрадатися в той бік було дуже незручно. Ноги небезпечно підверталися на камінні.

Ось і темна дірка входу. Тягне гидким смородом, ніби із споконвіку не чищеної вбиральні. Я прослизнув усередину. Справді, звідкілясь удари. І зверху, і нібито відлунює знизу.

«Пробиває хтось стіну. Навіщо?»

Промінь мого ліхтарика упав на стіну — так, свіжі подряпини на цеглі. І удари, глухі, ніби із самої стіни, одразу затихли.

Я повів ліхтариком угору, по стовпу обвалених гвинтових сходів, туди, де люк, що веде у нижній ярус вежі. Люк чорнів непроглядною темрявою.

І раптом звідти впав мені в очі нестерпно яскравий сніп світла. Засліпив.

Я відступив від нього скоріше машинально, але, по-дурості, ліхтарика не погасив. І зразу ж на те місце, де я щойно стояв, глухо ухнувши, впала велика кам'яна брила з слідами свіжо-відбитої штукатурки.

Знову летить вгору світло мого ліхтарика. І знову звідти, у відповідь, меч світла. Дуель ліхтарів. Знову я, ніби передчуваючи щось, відскочив. І одразу щось дзенькнуло об стіну. Мало не по тому місцю, де щойно була мою голова. Повів туди ліхтариком, мокра пляма на цеглі, а внизу розтрощена пляшка і — з жахливою ясністю — етикетка з написом «Ласіте».

Гуркіт десь нагорі. Нижче й нижче. Тиша.

Незважаючи на тишу, лізти туди одному нагору було б божевіллям. І я, шилом патоки вхопивши, вибрався назовні.

Місяць уже був досить високо. Неяскраве його світло скрадало бридоту занедбаного двора з гноєм і купами каміння. І навпаки, підкреслило всю потворну велич цих мурів і неж. Нерівні мури, вежі, як гранчасті скелі, темна смуга галереї.

Мені захотілося бути в першому-ліпшому місці, аби не тут, і я пішов.

«Ласіте». «Краплинка» по-латиськи. Звідки в Лопотухи, якщо це був Лопотуха, латиська мисливська горілка? Та ще й рідкісна».

Хотілося ще раз окинути поглядом всю цю чавунно-чорну махину. При місячному світлі. Я оглянувся. Там, де падало світло, чорнота була з блакитним відтінком. У затемнених місцях, у нішах і на галереї, панувала непроглядна темрява, так що раптом поставала перед очима своєрідна рельєфність цієї махини.