Чорний замок Ольшанський - Страница 46

— Таким, як ти, нема, пройдисвіте, — процідив він. — І взагалі, котись, — це вже вголос, — тобі люру хлебтати. Або взагалі г…

Життєрадісний «пройдисвіт» живо гулькнув назад у вагон, як слимак у свою раковину. Може, й посперечався б, але побачив — стоять троє. Хоч я і Шаблика були тут ані сном, ані духом…

… Коли ми сіли в майже пустий вагон і зовсім пусте його купе, я запитав Висоцького:

— Ну чому ви його так?

— Ет, — все ще сопучи, сказав він, — ти тут трясися чорт-зна-куди, вертайся вдосвіта назад, а він — «тубілець». А скільки ж тут мерзло, мокло, постріляно скільки, вбито…

— Аргумент, — сказав я. — Я теж якось їхав. Листопад. Сльота. Присмерк. Пейзажі пообіч залізниці самі знаєте які після німців. Ну, стоїмо, куримо в тамбурі. І тут якийсь тип дивиться на туман та дощ і каже: «Правильно німці цю країну «шайзеланд» називали». Я тут не витримав. «Якщо тобі жінка зі мною чи з кимось іншим роги наставила, то не кричи про свою ганьбу. Якщо слабак, то такої землі не лай. — І не стримався: — А якщо ти зараз не зробиш, як кажуть твої улюблені нацисти, «хальт мауль», то я зараз двері відчиню і тебе на повному ходу під укіс викину…» Він чомусь заткнувся. Пішов до себе.

Обличчя моє, видно, навіть від однієї згадки зробилося незвичайним, бо Висоцький дивився на мене, занадто придивляючись. А мені стало раптом соромно і спогаду, і того, як я розхвилювався.

Поїзд колотило на стиках. Висоцький відвів очі, теж схвильований.

— А чому ви тут візником? — спитав я. — У вас же якась освіта є. Зважаючи на мову й манери.

— Ну, раз уже всі Ольшани знають з пліток і все одно розкажуть, то краще від мене.

— Правильно. Плітки в таких містечках до страшного суду доживуть.

— Освіта, зрозуміло, так собі. Чотири класи польської гімназії. Вигнали за участь у патріотичному гуртку. А потім — війна.

— То підучилися б десь на бухгалтерських чи якихось агрономічних курсах.

— Ні. Все-таки і той, і той — фігури на селі. Я цих складностей по вуха наївся. Троюрідного брата поляки повісили перед самим вереснем.

— За що?

— А бог його знає. Я з ним майже незнайомий був. Нібито вбив провокатора, а ті підстроїли справу так, що вбивство кримінальне. Ну й, зрозуміло, може, хто й заступався, а широка громадськість — ні… Другий, двоюрідний, розстріляний німцями за підпілля прямо на вулиці. Хто каже, що в Кладно, хто каже, що вивезли в Білосток. Так що, бачите, нашому брату куди не кинься. Краще я вже тут. Спрос, як кажуть росіяни, малий, відповідальності нема. Тихо — і гори воно все.

Розділ XIII

Нарада двох холостяків, одного вдівця і одного жонатого

Вранці я подзвонив у Кладно Максимові Смицькому. Одному з кращих, якщо не найкращому, знавцеві міста і його історії та всієї округи. І, на щастя, застав його вдома.

— Слухай, Максиме, ти історію з Ольшанським замком чув?

— Друже, ти мене за дитя вважаєш. Скоро посадиш за парту і примусиш учити…

— Що?

— Ну: «Сам собі котлетку смажив і замурзався у сажу», або: «У Мані вірний був баран, вірніший, ніж собака: куди б дівчинка не пішла — баран за нею скаче».

— Угм. Ти ще згадай «Anna und Marta baden». Замок в Ольшанах руйнувати хотіли…

— Хто?.. Ах, матері твоїй ковінька!.. Хто?!

— Цього сказати не можу… Слово дав. Обіцяли не розтягати. Так ось ти, як «охорона пам'яток культури», про це пам'ятай і при нагоді настраши. Дошку нову повісьте.

— Ах, чорт! І ще легенда за ним така красива. Хол-лера!

— Можливо, вона має під собою і якийсь грунт.

— Який?

— А ти про бунт Волюжинича чув? І послання біскупа Кладненського?

— «В лесу родилась елочка».

Він був дуже схожий на Мар'яна. Гумор у нас в усіх майже один: гумор епохи і її манера жартувати. І все-таки він був ні те, ні те. Хоч і енциклопедія на двох ногах.

І тут мені раптом спало на думку:

— Максиме, що ти знаєш про розстріляних німцями в останній день в Кладно?

— Є такий пам'ятник. Стела, вірніше. Тільки тут їх ніби ншювину розстріляли. Частину далі, під Білостоком. І невідомо, кого де. Розстріляні були поляки й білоруси. В усякому разі, і там, і там адекватні й двомовні стели.

— Текст пам'ятаєш?

— Пам'ятаю, але краще, для точності, по картотеці. Хвилина паузи:

— Є, слухай, — і далі текст: вгорі по-польськи і нижче по-білоруськи:

...

ТУТ СПОЧИВАЮТЬ ОСТАНКИ

22 БІЙЦІВ РУХУ ОПОРУ,

ЗАМОРДОВАНИХ НІМЦЯМИ

В ДЕНЬ 17. VII 1944 РОКУ

Далі перелік прізвищ:

...

ОБЛОЦЬКИЙ З КРАКОВА

П. РОМСЬКИЙ…

Ще прізвища, і потім, як останнє підтвердження:

...

І. СТАНКЕВИЧ З ОЛЬШАН

В. ВИСОЦЬКИЙ З КЛАДНО

А ТАКОЖ СІМНАДЦЯТЬ ЧОЛОВІК НЕВІДОМИХ

ВІЧНА СЛАВА ПАМ'ЯТІ ГЕРОЇВ

— Дякую, Максиме. До зустрічі. — Я повісив трубку.

Чому мені спало на думку запитати про це? В цій історії все було загадкою, і тому доводилося придивлятися до всіх. Що означав чоловік під вікнами? Випадок у музеї? Приспання собак? Вбивство (так, я підсвідомо знав, що то було вбивство, і навіть хотів цього, інакше це була б занадто дурна смерть)? Записка, написана моєю рукою? Дивні й дикуваті люди в Ольшанці (а я умудрився перевірити: ніхто з них уже два місяці не був у нашому з Мар'яном місті). Нарешті, вся ця історія зі старою легендою, і дивний її зв'язок із сучасністю, і дивний поворот старої казки. Та й взагалі, куди міг подітися такий чоловік, як Волюжинич? Хоча… Міг же Кучум після останнього розгрому погнати коня, і сліди його, як каже великий історик, «загубилися в темряві історії». І ця історія — моя історія, а не та — дуже паскудна, дуже багато в чому страшна історія.