Чорний замок Ольшанський - Страница 44

— Ну, хто підземелля знає?

— Трохи, — сказав Стасик. — Бо до кінця їх і сам чорт не знає.

— А ти, Васильку?

— Та-а, — відповів той.

— Ну, з такими орлами я тут гори зверну. І ось що перш за все зробимо: вчора я вночі бачив он у тій вежі вогонь. Що то могло бути?

— Це-е треба зметикнути, — розважливо сказав Стасик.

А очі загорілися. І я зрозумів, що старий Потеруха в його віці був, видно, такий самий: суміш солідного, домовитого дядька і молодого гостровухого сатира.

— Ну, чого сидимо? — сказав «молодий сатир». — Полізли, не гаймо золотого часу.

— Та-а, — сказав Василько. — Да-а-ффай…

Дорослий остолоп і двоє малих крізь пролом забралися у вежу. Всю її середину, аж до першого ярусу, займав стовп од гвинтових сходів. Але нижні приступки випали. У стовпі залишалися тільки ямки від них.

— Дядьку Антосю, — сказав Стасик. — Я перший полізу, а ви за мною. Бо, коли я зірвуся, ви мене втримаєте. А коли ви перший полізете і зірветеся — мені втримати буде важкувато.

Стах поліз, як вивірка. А за ним, трохи важкувато, поліз я, ставлячи носки у ямки від приступок у стовпі.

Піднімалися по спіралі. Дуже похвальне заняття для за п'ять хвилин доктора наук.

З яруса, з висоти, крізь бійниці було видно Ольшанку, і течію Ольшанки, і поля, і зазеленілу Білу Гору з маленькими постатями людей на ній. Он навіть, здається, можна відрізнити Сташку. І Генку. А може, й плутаю, бо всі в джинсах.

Але не це нас цікавило. Ярус, з якого невеликий пролом у стіні вежі вів на гору колишніх житлових приміщень, був заселений. Принаймні ще зовсім недавно. На підлозі кілька оберемків свіжої, м'якенької вівсяної соломи. На цегляному виступі стіни краплі стеарину.

У каміні — попіл. Якби давній — видуло б.

Василько Шубайло, який спустився перший, раптом копнув ногою щебінку.

— Ти чого? — спитав я.

— Та-а. Пилюки нема.

Я, звичайно, не помітив би цього. А він уже викопав бляшанку з-під бичків у томаті. Порожню. Спорожнену недавно, бо юшечка ще не висохла.

— Бандюга, — сказав Стах.

— Чому?..

— Ну, — він несхвально подивився на мене. — І дурному ясно. Якби просто якийсь волоцюга — нащо б йому закопувати бляшанку?.. Кинув би, і все.

— Маєш рацію, орел. І добре, що у вас хороші очі.

Потім ми обережно оглянули підземелля під однією з веж.

Я боявся, що станеться обвал, і не пустив туди дітей. Але вони ж такі нишпірки, що гнати їх від цікавого — марна справа. Як кота від сала. Прокралися і почали шастати по кутках. І нічого не знайшли.

І тоді я відпустив свою гвардію на кілька днів. Попросивши, щоб самі не лазили. Бо ще трапиться щось, а тоді — як глянеш в очі дідові Мультану і батькам Шубайлам?

… Коли я, в пилюці і брудний, ішов повз будинок правління, голова Ольшанський покликав мене з вікна.

Звичайний кабінет голови колгоспу. Довгий стіл, стільці, портрети. По кутках снопи різного збіжжя, видно, премійованого колись, але тепер, з минулого року, вже добре вкритих порохом. А на стільцях, пообіч стола, Ольшанський і Висоцький.

— День добрий, Ничипоре Сергійовичу… День добрий…

— Ігнась Якович, — схилив голову Висоцький.

— Сідайте, Антоне Глібовичу, — якось занадто… ну, ніби пробачення просячи, — сказав Ольшанський.

Ми мовчали. Говорити, власне кажучи, не було про що. Потім голова крекнув.

— Ви ось що, Космич. Плюньте на те, що тоді було. І на нього, — він крутнув кудись головою, і я зрозумів, що мав він на увазі Гончаронка.

— Чому?

— Нікудишнє це діло, безглузде… Ну, навіщо нам сперечатися?

— Боїтеся, що нагорить? — просто спитав я.

— Боятися? Ні. Але неприємно. І, рацію маєте, нагорить. Чому не відмовлявся, виконуючи безглузді накази… Правдивіше, чому дурні поради слухаю… А Гончаронок зараз теж десятому закаже. Дошку ми знайшли. В бур'яні. А думали, що хтось зняв з району чи області, що цінності ця руїна не має.

— А хіба так буває, щоб без відома місцевих?

— А негодяща, — сказав раптом Висоцький. — Он голова досвідом їздив обмінюватися під Давид-Городок. Так там якісь лоботряси теж дошку зняли. І всі так само, як і ми, подумали.

— І розбирати вже почали церкву. Але тут вчитель історії з Мінська подзвонив, і такий тарарам зчинився, що в районі ледь одбрехалися, що, мовляв, стару зняли, бо проіржавіла, і нову треба ставити, — сказав похмуро Ольшанський.

— І нікому в голову не цюкнуло, — сказав я, — що ані хвилини без охорони, що стара повинна висіти до нової?

І сам зрозумів, що нікому.

— Ну, а Гончаронок що ж? — спитав я.

— Ет, — махнув Ольшанський рукою, — хоче все життя героїчно «гестапівським» періодом жити. Він і підтримав мене, коли я завагався на хвилину, а чи варто в тій бандурі прохід пробивати. Каже: «Наказ»… Та — плюньте. Тим більш таке сталося при цьому. Але лікарі в нас добрі…

— Плюну.

— Ну, а куди ви сьогодні?.. — спитав голова.

— Ось помиюся та піду на автобусну зупинку. Хочу на днів зо два у Мінськ.

— Нащо? Це ви звідти можете до Кладно, а потім автобусом, — сказав голова, — зручніше до станції Єзна. Двадцять кілометрів і просто на Мінськ.

— Нічого собі зручніше.

— Так сьогодні туди наш грузовик поїде, машини приймати. І ось Гончаронок поїде, Висоцький, Шаблика. Шаблика по шкільні прилади. Загодя. На наступний рік. Ми цього «хапай — переймай» не любимо. Доїде якраз до вечірнього поїзда. Та й на майбутнє, от Висоцький, наш «візник», прошу шанувати. Щодня в Ольшани, в інші місця по окрузі, кожні два-три дні — на станцію. І «козлик» є, і «Москвич», а часом доводиться й так, «вівсяною парою». — Зітхнув: — Підманула нас залізниця. Дійшла колись до Єзни, а потім крутнула на північний захід і пішла, пішла все далі, аж до Кладно. А звідти автобусом — самі знаєте. А якби до нас — було б уже непогане містечко.