Чорний замок Ольшанський - Страница 41

К оглавлению

Ми пішли на край городища. У спину нам Генка заспівав зворушливим, придуркуватим голосом на мотив «Степь да степь»:

В той степи глухой
И-сто-рик у-мирал.

І після деякої паузи (як на це зреагують):

Перешли жене
Вещи тощие,
Передай ключи
От жилплощади…
А другой жене
О том промолчи.
От жилплощами
Не давай ключи.

Я нахилився і підняв камінь, але Генка вже чкурнув за палатку.

— Що, й справді другій не давати ключів? — засміялась Станіслава.

— Слава богу, не маю такого щастя ні вдруге, ні вперше.

— Чому ж «слава богу»?

— А так.

— Чого ж так?

— Спокійніше. Я вже роки за плечима маю.

— Які там роки, — здалеку, почувши, сказав Мультан, — які ваші роки? Он я, ви думаєте, чому такий зарослий? Неохайний? Бритви не маю? Маю і в лазню двічі на тиждень ходжу. А щетина як у кабана, бо жінка наказала голитися раз на місяць. Бо ще ревнує, зараза.

Він наблизився, і так ми дійшли до краю городища, звідки замок неподалік видно було, як на плані. Звідси й руйнування було видно краще.

— Руйнують, — тихо сказала вона. — Поступово.

— І дошка зірвана, — сказав я. — Валяється десь у бур'яні.

— Куди вона втече, — сказав Мультан.

— У підземелля.

— А хто її вкраде?

— Вдячні жителі і вкрадуть.

— Не дам, — сказав Мультан. — Я ж сторож. Костьолу. І заодно замку.

— Ну, діду, ви насторожуєте, — сказав я.

— Ого-го, та ще й як. А дошка? Приб'ють дошку і немовби все діло зробили. А дошка — сьогодні вона є, завтра нема! Руй-нуй, Ванюхо!

— Маєте рацію, — сказала вона. — Он була дошка на Ружанах, на білоруському Парфеноні, валялися у дворі бочки з-під мазуту. Нема її — ті самі бочки. Ну, так де ви там кажете?

— Друга від кута.

— Від якого кута? Де той кут?

— І правда, кутів чотири. Так що практично під кожною…

— Практично — на пси твоя робота, хлопче, — сказав Мультан.

— А далі

кроків під знаком корабля, — безнадійно сказав я.

— Вісім кроків під знаком корабля, — повторила вона, полічивши на пальцях. — Н-на, не густо.

Мультан колупав носком чобота землю.

— Ось що, — буркнув він нарешті. — Так ти тут нічого не знайдеш. Я ось що зроблю. Я тобі онука свого молодшого, Стасика, пришлю. Він справжній Мультан. А він з Васильком Шубайлом, другом своїм, такі шибеники, що весь замок з голови до п'ят облазили. Може, вони тобі в чомусь і допоможуть.

— Дякую, діду. Від дітей у таких випадках справді може бути більше користі, ніж від дорослих.

— Тож-бо.

— Що ж, — спитав я в Сташки, — ви копати починаєте? Але ж ще мокро.

— Підготовка. Почнемо по-справжньому, коли учнів, у яких екзаменів нема, відпустять, і як трохи підсохне.

— Шаблика тут їм допоміг, — сказав дід.

— Ага. Варто копати. На випадок чого і вам допоможемо. І заходьте до нас.

— Що ж, буду радий.

Ми стояли над кручею. Вітер летів з боку замку, від невеликої річки. Видно було зліва і справа ставки, і на лівому з них іграшковий звідси будинок млина.

— А городище це зветься Біла Гора, — сказала вона.

— Так. Біла Гора, — сказав дід.

До костьолу мені з дідом було по дорозі. Йшли, мололи язиками про те-се. Біля плебанії кинувся нам під ноги рудий пес, помісь дворняги з ірландським сетером. Прищуливши вуха, почав ласкаво скавучати.

— Кудлань, Кудлань, — тріпав його дід. — Бач ти, бач ти який гладкий. Як мішок. Нічого, на полювання з тобою підемо. Скинеш тоді сало. Підемо на полювання?

Собака аж підскакував від радості.

— Вірите, призвичаївся, зараза, нехай буде здоров, рибу ловити. Часом таку здоровенну принесе. І не знаю, чи він пірнає під неї, як водолаз, чи як. Зайдіть до мене, — сказав Мультан. — Подивіться на сторожку. Отак щоночі. Жінка, діти та онуки в хаті, а я тут. Тому жінка голитися часто й заборонила… Ревнує, холера.

Сторожка була найнезвичайнішою зі сторожок, які мені коли-небудь доводилося бачити. Цілі дві кімнати. І великі.

— Тут вхід окремий, — сказав дід. — І ні до ладу, і ні до прикладу цей окремий вхід. Кліру виявилася замалою, то віддали під сторожку мені. А речі, ні на що не придатні, та ще деякі з колишнього палацу також сюди знесли і скинули.

Це було справді так. У першій кімнаті були грубки, тапчани, стіл і табуретки, але крім того ще й поламана фісгармонія, і стільці з високою «біскупською» спинкою, і старий буфет чорного дерева (скла в ньому не було, і на полицях виднілися конавки, шклянки, чайник, картопля і цибуля насипом).

В другій кімнаті в кутку лежали дошки ікон і рулони іконних полотен, стояв також стіл на «орлиних» ніжках (кігті орлиної лапи стискали кулі, на яких стіл і стояв) і два інваліди-крісла.

В обох кімнатах на стінах висіли портрети. Деякі були подерті, деякі потемніли настільки, що майже неможливо було щось розгледіти. А посередині одного з них був круг розтопленої фарби: видно, ставили відро з окропом.

А портрети були, може, й не дуже мистецькі, але музейні. На деяких видно було латинські написи або слов'янську в'язь.

— Ксьондз сюди перетягнув. Що з хат відкупив, що на горищах знайшов.

— Палац же згорів.

— Ге-е, не так багато в тому палаці й добра було. Дещо встигли витягти.

— Куди ж воно поділося?

— А хто знає? Тут перед визволенням таке робилося… А потім, коли німці втекли, а наші ще не прийшли, було ще гірше.