Чорний замок Ольшанський - Страница 4

— Ти що, не знаєш, як телефонних хуліганів ловити?

— Спробував. Дзвонили з автоматів у різних кінцях міста. «Продайте! Продайте!»

— Набери одиницю і поклади трубку! Ніяка зараза не додзвониться.

— Не можу. Щоночі чекаю дзвінка.

— Що таке?

— В Юльки рак.

Юлька — це його колишня дружина. Отуди к лихій годині. Я мовчав. Одступили кудись погані думки про неї. Перед цим усі рівні. Мені було соромно.

— Вона про це ще не знала, коли хотіла повернутися. Лежить десь тепер у Гомелі. Гроші таємно надсилаю. Медсестра пише про все. Дзвонить. Каже: після операції легше. А я не вірю. Думаю щоночі: ось дзвінок. І все здається, ніби я про це знав і відштовхнув. Зараз би повернути. Та ні, не простить.

Боже мій, він ще й слово «прощати» пам'ятає, святий осел! І весь напружений, і весь тривожний — дідько б тебе, собачого сина, любив.

— Ну, про це годі. Вертатися їй до людини, яка в дорогу вирушає, нема чого. Одужала б тільки. — Його обличчя раптом стало рішучим. — І шкодувати за тим, що не відбулося, не випадає. А дзвінка чекаю. А замість нього — щоночі — вони. Знаєш, тривожуся я.

Любий мій, я це з самого початку побачив. І те, що погано. І те, що схожий ти на самотню бароккову скульптуру в моїй квартирі: на «Оповитого смутком» над твоєю головою. Страшні очі. І цей вінок. Як я цього не помітив! Завтра ж переселю його в іншу кімнату.

— І… боюся, Антосю. Ти знаєш, боягузом не був. Разом були в різній колотнечі.

— Знаю.

— А тут паршиво. Підходить хтось до вікна. Собаки гарчать, як на нечисту силу. Якийсь запах одного разу у передпокої.

— У міліцію подзвони.

— Через неясні підозри? — він раптом мотнув головою і всміхнувся. — Ну, годі про це… А страх? Страх може бути через серце. У сердечників це буває, такі собі припадки неусвідомленого, безпричинного страху. У мене й раніше були. Не звикати.

— Я ж тобі й кажу. Облиш. Звичайні бариги. Хочеш чарочку коньяку?

Тривога все-таки не покинула його.

— Можливо. Але чому книга? Чому ця книга? Чому не мій Микола? Не грамота Жигмонта митникам, — там же один ковчег скільки коштує? Чому ця книга?

— Не знаю. Давай подивимося.

— От і я хотів. Та не ризикнув нести. Темно, — він підвівся.

— Ну, бувай здоров, брате. І плюнь на все.

— Ти… заходь до мене післязавтра, Антосю. Подивимося. Я хоч і архівний працівник, але палеограф ти кращий.

Я вирішив — годі. Треба переходити на звичайний тон. Досить цього гнітучого, досить. Бо майже будь-якому жахові, якщо він у плоті, мужчина може розбити носа.

— То що, превелебний Мар'яне?.. І пси гарчали на силу ворожу, а він, біс, у сінях, спокушаючи превелебного чистоту, смердів бридко…

— Ніби твори доктора наук історичних Цитрини.

— Забрехався, які ж це «історичні»?

— А «мусікійські» ж є? Отож-бо… «Цитрини» і подібні до нього.

Ми розреготалися. Але все одно я відчував, що на дні його очей тривога.

… Він пішов, а тривога лишилася. Я підійшов до вікна і дивився, як він іде через вулицю в скісних, мерехтливих струменях снігу, змішаного з дощем.

Розділ II

Під'їзд кавалерів

Вранці мене розбудив лункий крик півня, а потім відчайдушне, уривчасте кувікання поросяти: видно, несли в мішку.

— Не хочу-у! Не хочу-у! Пусті-і-ть! Пусті-і-іть!

Як у селі. І щонеділі мені це так приємно чути. І це одна з причин, чому я люблю свій будинок.

Приємно це сказати: мій будинок, мій під'їзд, мій двір. Особливо згадуючи війну, і як потім намучилися з батьком по чужих кутках, і як згодом жили в одній кімнаті комунальної квартири з коридорною системою. А потім однокімнатна. І ось двокімнатна. І тут батька потягло доживати у своє містечко до своєї сестри, а моєї тітки.

— Не можу. Нібито зробив уже свою справу. А тут ще кожної неділі півні, корови, коні — ну, кличе щось, та й годі. Якби ще не район цей клятий. А тут бачу — кабанчик, зозулястенькі. Я ж, здавалося б, міський житель, я ж орати не вмію. А тут — ну хоч би лопату в руки… Бузок зазеленів, земля пахне, жирна така. На аґрусові зелена хмарка… Поїду до Марини. Там садок, будемо вдвох порпатися. А ти тільки тепер, дивись, одружися.

Він мав рацію. Навіть мені неможливо всидіти на місці кожної неділі, коли через дорогу від мого будинку відкривається торговиця худоби: коні, корови, свині, золоті рибки, вівці, голуби, кролі, лісова звірина, птахи, собаки і все живе.

До того як виділили майданчик — дядьки з возами ставали собі на тротуарах, а здоровенні свиноматки, відваливши соски, лежали, милі, на газоні.

Одного разу мій приятель Олесь Гудас (а він живе на першому поверсі) у неділю сидів за письмовим столом, а просто під вікном його кабінету зупинився віз. Дядьки щось продали і вирішили замочити купівлю-продаж. З шийки. Побачили його і почали крутити пальцями біля лоба. І справді, дурень несусвітний: люди веселитися збираються, неділя, а він працює. Олесь покрутив пальцем у відповідь, приніс і подав їм у вікно склянку. Тоді вони першу налили йому. Дружина потім мало з глузду не з'їхала: звідки захмелілий? У хатніх тапцях, нікуди не виходив, у хаті ані краплини спиртного, а він дивиться і не дуже розумно всміхається.

Гарний куток! Шкода, якщо торговицю куди-небудь перенесуть. І, головне, за два кроки від «села», від цього куточка, занесеного на брук, вуличка, далі бульвар і галасливе велике місто. І дома, і замужем.

Восени я захищаю докторську. Два місяці законної відпустки та три невикористаних за минулі роки. Я багато працював, дуже-дуже багато працював, щоб ось так, один раз, уволю побайдикувати і робити те, що мені заманеться. Книжка вийшла. Майже до вересня я вільний. Боже мій, ніяких бібліотек, ніяких архівів, коли тільки сам цього не захочу!!!