Чорний замок Ольшанський - Страница 37

— На це затрати потрібні, — сказав опортфелений.

— Пам'ятка. Під охороною, — пояснював Шаблика.

— Яка пам'ятка? Звідки видно, що пам'ятка?! — почав нервувати чоловік з портфелем.

— Ви не нервуйте, Тодоре Гнатовичу, — сказав Шаблика. — Ви бухгалтер, ви можете й не знати, що це друга половина XVI століття.

— Звідки видно?

— Дошка була.

— Де вона, дошка? — спитав Тодор Гнатович.

— Зірвали дошку! — закричав раптом «ковбой». — У бур'яні вона валяється! А все ти, конторська скрепко! Ти, Гончаронок! Ти, чорнильна твоя душа! Ти людей цькуєш, ніби цей замок головний твій ворог.

— Тихо, Михасю, — сказав йому Шаблика, але «ковбой», видно, ніяк не вмів себе тримати і вже зовсім озвірів.

— Скаржитися на вас будемо. А тобі, Гончаронок, я бубну виб'ю. Я тебе візьму в роботу так… юшкою вмиєшся…

Очі Гончаронка були б страшнуваті, якби не були такі дурні.

— Я, між іншим, не тільки бухгалтер, я і член селищної Ради.

— А-а-а-а, — іронічно протягнув Шаблика. — Ну-у, якщо член селищної Ради — тоді обов'язко-ово треба руйнувати.

— Та вгамуйтеся, — сказав голова.

— Ви його попросіть вгамуватися, Ольшанський, — сказав голові Шаблика.

«Ольшанський? Звідки Ольшанський? З тих? Та бути не може! Останній з німцями втік і помер. Ідіот. Мало, чи що, Ольшанських? Один Гаврило в Полоцьку?»

— Кажу вам, зробіть загін в іншому місці, Ольшанський, — сказав Шаблика. — Інакше будемо скаржитися.

— Ку й валяйте, — сказав голова, — вам же гірше буде.

— Ти! Ти! — розлютився «ковбой» Змогитель. — Ти… віслюк, — вжив він українське слово.

— Про нове думати треба, — сказав голова, не образившись за «віслюка», бо не зрозумів.

Я усміхнувся. Я добре знаю українську мову і знаю, як часом зручно отак когось обізвати. Типова білоруська хитрість. Спеціально вживати замість нашої лайку з інших слов'янських мов. І душу одвів, і вилаяв, а той ніц не второпає.

— Так! Справжній віслюк! Тільки віслюкові робити таке.

Зате Гончаронок Тодор Гнатович, бухгалтер і член селищної Ради, чомусь особливо образився на явно невідоме йому слово «віслюк».

— Ану, повтори! Ану, повтори, повтори!

— Я тобі повторю! — «ковбой» схопив Гончаронка за грудки.

— Висоцький! — почав благати той. — Чого дивишся на бандитське поріддя?

І тут від натовпу відділився високий, винятково стрункий і міцний чолов'яга років сорока з гаком. Чуб темно-русий, світлі очі примружені. В рухах лінива грація, з якої видно: може бути несподівано рухливий. Кіс прямий, рот непомітно усміхається. У великій долоні маленький батіжок.

— Постарайтеся, Ігнасю Яковичу, — сказав він сам собі. — Ну що, справді, за неподобство чиниться.

І легко, як кошенят, розвів Гончаронка і Змогителя, тримав їх витягнутими руками.

— Ну, нехороше. Ну, бійка буде, — ліниво умовляв він. — Ну, міліція. Ну, п'ятнадцять діб. Ну, небо в густу клітинку, бухгалтер великого колгоспу, член селищної Ради — і п'ятнадцять діб. Негоже. Вчитель рідного слова — й тротуар перед школою підмітає.

— Ігнасю! — горлав Гончаронок. — Пусти, дай дорватися.

— Та не пущу, — ліниво сказав Висоцький.

— Сука ти! Пусти, пусти, поріддя свинське! Пусти, чорт смалений!

І тут Висоцький невідомо чому озвірів.

— Ти про брата… Скільки… м-мож… Ти, гадюченя… Ти, хробак.

Відштовхнувши Змогителя, він схопив Гончаронка, видер у нього портфель, схопив за карк і за руку і мовчки почав тузати. Так, що стало страшно за життя того.

— П-пусти… П-пусти.

Настав час втрутися й рятувати всіх від гарячковості.

Я почав наводити апарат, вибирати позицію. Хтось цикнув, і поступово сварка почала вщухати. Останній випустив бухгалтера Висоцький. Вигляд в усіх був збентежений, а в декого — сполоханий. Я навіть не чекав.

— Ви хто такий? — перший очумався Ольшанський.

— А чи не все одно?

— А нащо ви це робите?

— А буде хороша ілюстрація на тему. «Життя в Ольшанській окрузі».

І я клацнув ще й мур і юнаків на ньому.

— Ей! Це ще нащо? — крикнув здалеку голова Ольшанський.

— Я Антон Космич. Приїхав досліджувати Ольшанський замок і костьол. Маю відношення до організації по охороні пам'яток, між іншим, і оцього вашого замку. Застав приємну картину руйнування і зафіксував. До відома сучасників і на згадку нащадкам. Вдячним нащадкам.

Діти навколо Шаблики зареготали. І цей сміх вивів голову з терпіння:

— Вийміть плівку.

— І не подумаю.

Він кинувся до мене з грацією і спритністю бегемота. За ним Гончаронок і Висоцький. За ними Змогитель і Шаблика.

— Подумали б ви, Ничипоре Сергійовичу, що це одна з окрас краю, — показав голові на замок Шаблика.

— Ти мені батьківщину за мій рахунок не рятуй, — кинув йому голова.

До мене підступили Гончаронок з Висоцьким:

— Ти… ти звідки?… — ось-ось узяли б за барки.

В цю мить чоловік, запорошений борошном, у кепці козирком назад і з повним кортежем безпородних собак наблизився до нас, пройшов між нами, як розігрітий ніж через брус масла, став і втупив дикуваті уважні очі в наші обличчя. Розглядав, як сновида, схиляючи голову то на одне плече, то на друге, і очі були нерухомі, і я помітив, як усі ніби зів'яли, опустили руки й відступили. Чоловік подивився, покрутив заперечливо головою і відійшов кроків на чотири.

— Н-ні-і. Га? А-а-ні! — тихо сказав він.

Суперечка знову почала було розгоратися.

— Не смійте більше робити цього, — сказав я.

— Хто це тут ще такий? — підліз Гончаронок.