Чорний замок Ольшанський - Страница 30

Сходами піднімався Ксавер-Інезілья Калаур-Лигоновський з мідним обличчям. Його безжальні очі дивилися поверх круглого щита, і озброєний він був списом із здоровенним бронзовим наконечником.

— Готово, — тихо сказав я, — достукався з пацієнтами. Ну, принаймні не Наполеон. Свіжа манія.

— І він побачив на стіні зловісний чорний привид Діда Мороза, — сказав Лигоновський, трохи присоромлено посміхнувся й додав: — Ось художникові несу. Масайські спис і щит. Аксесуари для малюнка. Намалює і за це обіцяв відремонтувати.

— А я думав, що, нарешті, з'явилася нова манія, що це ви входите в роль Чомбе, — сказав я.

— Ну що ви! Не так уже кепсько йдуть мої справи. І не так я низько впав.

— Звідки це у вас? — запитав Хилинський.

— А ви зайшли б якось до мене.

— Не так уже кепсько йдуть мої справи, — іронічно повторив його слова Хилинський.

— Здогадуюся, оскільки ви ще тут, а не в моєму департаменті. А ви зайдіть просто подивитися, — сказав психіатр.

— Цікаво, — сказав я. — Просто хоч у музей.

— А в мене і є… майже музей. Воно й піде колись в музей. Бронза наконечника була вкрита таким тонким карбуванням, що я замилувався.

— Справді, звідки таке диво?

— Я, мій дорогенький, медицину в Празі студіював.

Закурив з нами.

— Чехи тоді стипендію давали… пригніченим. Українцям, лужичанам, нам. Але роботу знайти на батьківщині не можна було… Ну, й розсіялися. Де я тільки не працював! І в Індії на епідемії холери, і в Нігері на сонній хворобі, і чорт ще знає де. Доводилося бути майстром на всі руки. А що поробиш? Людина, коли помирає, знає тільки слово «лікар», і плювати їй на такі поняття, як «фтизіолог» чи «психіатр». Зрештою, при багатьох хворобах найцікавіші відхилення у психіці. І ми дуже погано знаємо їх, дуже мало займалися ними.

— І скільки ж років ви нюхали ту екзотику? — спитав я.

— Чимало. Років десять. Повернувся у тридцять восьмому році.

Загасив сигарету.

— От ви й зайдіть якось. Не як пацієнти, а подивитися. Пацієнтами краще не треба.

— Найкращі слова, які я будь-коли чув, — сказав Хилинський.

Ми посміялись і розійшлися по квартирах.

Настрій мій в усі наступні дні був бридкий. Я влаштовував свої справи, але навіть вони не могли змусити мене забутися.

Добився дозволу на обстеження замку в Ольшанах, отримав від інституту листа про те, хто я такий, і що райвиконком просять сприяти мені в обстеженні костьолів, церков і старих споруд. Пакував потроху речі. І все не міг, не міг забути того останнього вечора.

Треба ще було відвезти собак до батька і купити те, що важко дістати в селі. І я заздалегідь домовився щодо кави з продавщицею, моєю «блатмайстринею», і домовився з Нахольчиком щодо десяти блоків «БТ» і камінців до запальнички, і купив, за Зоїною порадою, блокнотів, і шкарпеток, і те-се для аптечки.

І все вже було готове, навіть пляшечка вічного чорнила в поліетиленовому мішечку і книжка 1908 року видання «Ольшани» (князівство, старостатство і повіт Ольшанський в їх історичному бутті). І ще я купив п'ятнадцять «шістдесятип'яток» та три кольорових «ДС» і дістав у знайомого фотографа ще десять широких «орваколорів», а в знайомого продавця десять «орваколорів» вузьких. І дістав доброго чаю, і відремонтував свій «Харків». І нагострив свій ножик, і купив пластир, щоб заклеювати футляри для касет, і… Словом, роботи мені вистачало, і я постарався зробити запаси, щоб не псувати комерції столичним продавцям.

Але ще треба було сходити на квартиру до Мар'яна (передачу речей до музею дозволили відкласти до мого повернення з Ольшан). Я не хотів туди йти без свідків, а головне, тому, що це було б занадто тяжко — йти туди одному. Тому я зайшов до Хилинського, і «Абель з Бобкін-стріт» згодився розділити мою компанію. Правдивіше, охоче перервав своє сьогоднішнє dolce far niente.

На вулиці дівчата часто все ще озиралися на нього: високий, але не такий здоровило, як я, «трикутний», плечистий, але майже зовсім без клубів. І я шкодував, що такий чудовий зразок роду людського пропадає, але й до глибини душі жалів його й розумів. Зрештою, він не вартий був жалю. Скоріше подиву й поваги. Серце моє знову болюче стиснулося перед дверима, коли я подумав, що не почую собачого гавкоту, не відчинить мені двері мій друг. І в квартирі тхнуло нежилим, застояним повітрям. Я відчинив кватирку, взяв собі кілька його улюблених книжок, невелику модель корабля (ніхто вже, крім мене, не знав, як він усе життя мріяв про море, але був табір, було до і після війни, було зіпсоване серце), зняв зі стіни одну гравюру з гарних, але не музейних, і подарував Адамові.

— Ну, от і все.

І тут я помітив на столику біля фотеля книжку. Я знав — тут завжди лежали останні книжки, які він читав, і я хотів подивитися, що це було останнє.

Це була «Книга джунглів». Я вирішив узяти і її, і тут з книжки випав маленький аркушик паперу. Лежав, видно, як закладка, а огляд приміщення, відомо ж, був поверховий.

«Мар'яне. Збирайся, бери для вигляду вудки і негайно виїжджай на Романь. Якщо затримаюся трохи — побудь з годинку-півтори. Дуже треба».

Я подав записку Хилинському.

— Що це?

— Нічого. Мій почерк. І мій папір.

— І що ж виходить?

— Виходить, що вбив я.

Усе в мені немов скам'яніло. Адам уважно дивився на мене.

— Ось що, хлопче. Давай-но мені цю писульку, а я одвезу її Щуці… Досить того, що ти на ній відбитки пальців зробив.

Він узяв записку чистим аркушем паперу.

— І книгу твою завтра віддай Щуці. Справді, щось тут не те. А з твоєї смужки зроби копію.