Чорний замок Ольшанський - Страница 17

— Еге, — зареготав я, — коли його нема, то неголений піду або дома поголюся…

— І банщик у вас тільки один. І не будете книжку читати, доки руки не помиєте. І, якщо книжка стара, обов'язково помиєте опісля. І раз на місяць вибиваєте килим, а раз на два тижні — пилосос йому.

— Слухайте, — сказав я, — але звідки ви це знаєте?

— Я не знаю. Я «умозаключаю», роблю висновки.

— Але навіщо?

— Професійна звичка. Попрацювали б як я.

— Ну, і які ж висновки?

— Вас вони не стосуються. Просто методичність заскорузлого холостяка. У таких у хаті або гармидер і свинюшник, чоботи на столі, або ось так… Але загалом це іноді буває ознакою певних відхилень у психіці. При епілепсії, коли починаються деякі інші хвороби.

— Ну, коли так міркувати, то більшість німців епілептики. І взагалі всі, хто якомога краще організовує роботу.

— Не смійтеся. Ось вам один приклад, але вагомий, — Достоєвський.

— Дуже втішний, — сказав я.

Ми засміялися. Чи міг я подумати, що мені справді доведеться звертатися до нього? І не в такий уже далекий час.

На сходах я побачив Хилинського, який саме заходив до квартири.

— Знову щось? — Він уважно дивився на мене. Я розповів.

— Поїхав кудись. — Адам був страшенно стомлений. — Мо', так і сидить у Вільно. А що не попередив про затримку — тут різне може бути. Не маленький. І не такі ви вже друзі, що й водою не розіллєш.

— Все-таки я єдиний його друг. І не міг він через хворобу колишньої дружини так затриматися. Адже щодня дзвінка чекав. Я страшенно непокоюся, Адаме.

— Гаразд. Якщо вже так, то ось зараз подзвоню Щуці, — ми ж приятелі. Нехай довідається, чи нема кого… непізнаного. І телефон твій дам. Нехай тобі соромно буде, якщо цей… твій… свічник віденський тобі привезе. Ну, бувай, шалапуте. Подзвоню, помолюся богу та й заляжу спати.

… Минуло ще два дні. Десь у четвер чи п'ятницю, може, о четвертій годині ранку, якщо не раніше, задзвонив телефон. Сполоханий спросоння, я схопив трубку.

— Алло! Хилинський від твого імені дзвонив? — пролунав низький голос.

— Так, — насилу пригадуючи, про що йдеться, відповів я. — Космич біля телефону.

— Потрібні твої послуги. Ти не міг би під'їхати для розпізнання?

— Звичайно, — голос у мене сів.

— Машина через десять хвилин буде біля під'їзду.

— Гаразд. Одягаюся і одразу спускаюся вниз.

Тремтячи від перерваного сну, хвилювання й холоду, в повному нерозумінні, що б то могло означати, я спустився сходами у вологий туман, ніби на дно молочного озера. Через якусь хвилину з цього туману виринули веселкові, розмиті плями фар.

У «козлі» було після вулиці жарко від мотора і якось особливо сонно. Три чоловіки, що їхали зі мною, — правильніше, везли мене, — весь час надривно і дуже заразливо позіхали. Пахло бензином, мокрим сукном і ще чимось. Чоловік років п'ятдесяти, що сидів поруч із здоровенним шофером, подав мені теплу і мокру руку. Це й був Андрій Щука. Мав він звичайні риси обличчя, як кажуть, «без особливих прикмет», якби не півдесятка шрамів на шиї і руках. Зрештою, не дуже й помітних. А потиск його завжди подобався: я багато що розумію з потиску.

Лейтенант, який примостився поряд зі мною, приємно почервонів і ткнув мені холоднувату долоню.

— Клепча… Якуб… Іванович… дуже приємно.

Ну, цей був принаймні стійкий. І на тому слава богу.

Машина рвонула з місця, і тільки тут я помітив, що за нею сліпуче моргнули фари другої. Скоса, краєм ока, я побачив, як прилаштовуються до нашого кортежу один мотоцикл… другий.

Почуття було на диво неприємне. Я мало не почав думати, а може, я все-таки зробив у житті щось таке… сам, може, й не думав, а воно з погляду кримінального кодексу… Потім, розізлившись на себе самого, я уявив ще гіршу дурницю: що це я резидент і їду потаємно на зустріч з шефом (боже мій, скільки ж це я надивився поганих кінофільмів!) в якийсь лісовий будинок. На прийом якогось посла це не було схоже: бракувало сонячного світла і почесної варти.

— І от він і каже продавцеві, — Клепча, очевидно, розповідав далі анекдот, — «А чи нема у вас оленячого сідла?» А магазин називається «Дари природи». «Ні, — каже продавець, — є нототенія». Риба тобто. «Ну, а лосина є?» — «Нототенія є». — «Гм, ну, а хоча б домашня ковбаса є?» — «Беріть нототенію, в ній фосфору багато». — «Знаєте що, — каже покупець, — мені не треба, щоб… світилося…»

Шофер коротко гмикнув. Щука тільки головою покрутив.

— За такі старі анекдоти за їхньої миропомазаної величності Миколая знаєш, що робили?

— Ну.

— Засилали туди, де козам роги правлять… На Аляску.

— Аляску на той час продали, товаришу полковник, — сказав Клепча.

Полковник на хвилину зам'явся.

— Та я не про того Миколая кажу. Я про першого. Твоєму ж анекдотові гірше.

— А яка ж тоді, Андрію Арсентійовичу, нототенія була?

— Це правда, на превеликий жаль, — не було. Уважний ти чоловік, Клепча, скрупульозний. Дока!

— Треба ж знати, Андрію Арсентійовичу. Інакше помилок наробиш.

— От і добре, — Щука повернувся до мене, але чомусь тільки в профіль. — Розповідайте.

Я розповів. Страшенно мені було не по собі. Я не розбирався ні в тому, що робиться, ні що вони таке говорять, як не розбирався потім ні в деталях розпізнання, ні в тому, хто з них слідчий обласної прокуратури, а хто старший посиленої оперативної групи. Так-сяк ще міг сказати, що оце «провідник службового собаки» — так, здається, це називається, — і тому тільки, що біля нього був собака. В доміно пограти, випити — це так, але все життя я хотів бути — у справах — подалі від людей цієї професії. Тому що це тільки в кепських романах чоловік плеще в долоні й скаче від радості, коли до нього в хату кожний день починає вчащати міліція. На місці слідчого я у таких випадках неодмінно зацікавився б, чого він скаче? Але тоді і роману не було б! Тому що скриньку з доларами обов'язково знайшли, б тут-таки, в клумбі цього веселуна, і не треба було б придивлятися до підозрілої поведінки хлопчика Петі і до того, звідки пенсіонер Синичка бере гроші на щоденні оргії з «модельками».