Чорний замок Ольшанський - Страница 102

102

— Ні. Не пригадую щось.

— Він сказав: «… якщо тільки цей експеримент у галузі суспільного ладу не вдасться, тоді цивілізація зазнає краху, як зазнали краху численні цивілізації, що передували нашій».

— Так…

— Відповідальність відчуваєте? Ну от. І самозаспокоюватися рано, доки є Майданеки, гинуть люди, швендяють по світу і чинять зло прямі нащадки оцієї потвори. Будемо миритися, дозволимо їм засмічувати землю й небо — гріш тоді ціна і цивілізації, і нам. Нам, якщо ми хоча б на хвилину дозволимо жаху смерті керувати нашим життям. І тому я…

— Я сказав би про ваш вчинок інакше: «Свята велич, свята нетерпимість одного осквернителя праху».

Він знову почав безладно й дуже тихо:

— Людям вельми потрібне чисте повітря. Треба, щоб легко було дихати. Вельми потрібне чисте повітря. Вельми чисте повітря.

Сташка підійшла до нас.

— Чому не йдете?

— Не хочу я на все це дивитися. Це більше не моя справа.

— Відкрили ту… нижню комірчину, — сказала вона. — Такого я ніде не бачила. Хіба що в ермітажній «золотій коморі». Чого там тільки нема?! Кубки, блюда золоті й срібні, монети скринями, каблучки, браслети, намисто, злитки і срібні, й золоті, з каменями книги, чаші для причастя, канделябри, реліквії, ікони дивовижної роботи, і обклади — диво. Дароносиці, потири, хрести напрестольні, серги, ковші. Емаль, чеканка, чернь — в очах мерехтить. І десятки ковчегів золотих, документи, і, видно, папери на князівське звання, і заповіт тих Ольшанських.

— Плював я на це, — процідив я.

— І я. Як згадаю тих «сторожів» — плакати мені хочеться. Чи варте було їх самих усе те, що вони стерегли?

— А що в новому замуруванні?

— Не знаю. Мабуть, награбоване командою Розенберга (знову ж коштовності, картини тощо). І, видно, те, що останній Ольшанський разом з німцями тоді закопав та й не повернувся.

— Так, може, й папери його там? — спитав ксьондз.

— Може, й там. І, звичайно, архів.

— Ну, цим займатимемося не ми, — сказав я. — І, можливо, навіть не Щука.

Ксьондз гнучко, ніби жодної кісточки в його тілі не зоставалося, встав.

— Бувайте, — сказав він. — Ти завтра їдеш, Космич?

— Мабуть, так.

— А ви, Станіславо?

— Ну, мені ще тут роботи й роботи.

— Та-ак… То не губіть одне одного. Загубленого не знайдеш. Хто, хто, а я вже знаю. А з вами до завтра, Антоне.

І, обминаючи костьол, повільно пішов у бік плебанії. Страшенно самотній на цьому безлюдному костьольному дворі.

— Ми не будемо губити одне одного? — спитала вона.

— Не будемо, якщо вже так. Справді, нічого нема легшого, як згубити.

Ми не дивилися ні в бік костьолу, ні в бік замкового парку. Ми дивилися на південь, де здіймалися один за одним — і все вище й вище — зелені, сонячні, як саме життя, пагорби.

Розділ X

Прощавай!

Не думаю, щоб ще коли-небудь міліцію з Ольшан проводили такою юрбою і з такою радістю. Хіба що тоді, коли по війні була розгромлена банда Бовбеля, а сам він, як вважали, загинув. Дорого коштувала потім людям ця «загибель». Але хто ж» міг бачити в миршавому Гончаронку ту паскуду?

Тепер уся наша «компанія» стояла біля нашого рафика і обмінювалася останніми цікавими зауваженнями щодо недавнього і давнього загального минулого. Археологи в повному складі, тверезий, як скельце, Вечірка, Мультан зі своїми малими. Цей, як завжди, теревенив щось вдячним слухачам.

— Так я й кажу. Кундель мій призвичаївся, щоб він здоров був, рибу ловити. І до хати носити.

— Ге, діду, — смикав його Стах, — знаємо ми, як він ловить. Ви вже не хваліться.

— А як? Як?

— З куканів в усіх сусідських рибалок знімає, — твердив безжалісний Стах.

— Ну, скажеш. Мо', й Василько свідок?

— Та-а. Він і яйця краде. Я ж нічого нікому не кажу. А Вечірка брехав своє:

— Мого сусіда за німців староста дуже часто шмагати заставляв. За жінку мстив. Так той нашив собі на сідницю, на штани, спідсподу кожушану латку. Штанів не скидали, бо порівняння не на користь старости було.

— Ой, Чесевич, брешеш, — це Шаблика.

— Правду кажу. Але одного разу довідалися, то штани змусили скинути, і тут уже й латка не допомогла… Потім він старосту того застрелив.

Регочуть Щука і ксьондз.

— То й мене запідозрював? — У Жиховича на очах сльози від сміху. — То чому не стежив?

— А він, — кивок у мій бік, — і збирався. «Простежити б, думає, за ним». І тут же сам собі й відповів: «Як? Простежиш. Ну, вийшов ксьондз, зайшов — це простежиш. А от хто до ксьондза пішов? Ти ж на цвинтарі станеш, а не ляжеш під його «дверима».

— Ну, Холмс. І подумати, що я тоді над колодязем врятував йому життя. І, щиро кажучи, — це найгірша справа, яку я коли-небудь у житті зробив.

Це були вони, мої люди, моє коло, світ, в якому було не страшно, а легко жити. І навіть їхня балакучість в останні ці разом з ними хвилини була подарунком, бо ми звикли один до одного. Мовчали, вірніше, стиха гомоніли, тільки Сташка з Хилинським. І по тому, як вони раз у раз поглядали на мене, можна було здогадатися, про що йшла в них мова. Сташка була сумна й тиха і більше кивала головою у відповідь на слова сусіда.

— А Велінець — гуморист, — заливалася чомусь Тереза.

— Добрий собі гуморист, — бубнів Сідун, — це він з дівками гуморист. А тоді, в долині. У нього ж за зовнішньою кволістю сила. Та гнучка, як сталевий прут, стиснута, як пружина.

— Ти, пане Змогитель, дивно розумієш свої стосунки з людьми, — удавано сердився Щука. — Думаєш, чому стільком людям насолив, чого вони гиркають навіть на твою тінь?

102