Чорний замок Ольшанський - Страница 100

100

Хоча кожна душа створена, щоб це світло бачити. І, хто позбавляє її цього, той губить навіки ту душу. І ще більше свою, хоча пропади пропадом він разом з нею.

Матюки, по-моєму, тільки й створені, що для таких випадків. Коли чоловікові вже не можна інакше. Коли, здається, взяли гору наруга, катування, розстріли, добре продумані муки. Коли іншого виходу нема. Інакше підступить до горла і неодмінно задушить гнів.

— Ходімо, — сказала Сташка. — Ходімо звідси. Он туди.

Ми проминули замок, місток і сіли, щоб не видно було ні мурів, ні веж. Під стародавніми липами, в густій і свіжій зеленій траві.

— А той нехрещений, — тихо промовив ксьондз. — Загублена душа.

— Загублена. Для землі і сонця.

— Смертна душа.

— Так. Це — справді смертна.

— І немає, мабуть, більш смертного гріха за цей, — опустивши голову, сказав ксьондз.

— Так. І помсти йому нема. І нема відплати.

— Нема відплати? — Голова раптом різко підвелася. — Нема відплати?!

Його очі були не такі, як завжди. Божевільні, блукаючі очі.

— Вставайте. Ходімо зі мною… Ви можете йти на розкопки, Станіславо.

Він ішов попереду так, що я, людина з широким кроком, ледве встигав за ним.

— Раніше б. Раніше, — бурмотів він. — Правда, що цей Висоцький видав тоді в Кладно?

— Так.

— Тож-бо мені здалося, схожий… Не повірив… Не сам відплачу. — І знову бурмотіння: — Тепер пізно щось міняти. Життя пройдене.

— Ніколи не пізно.

— І потім, добрим можна бути майже всюди. Невже ви думаєте, що такий ксьондз, як я, гірший за таке бидло, як Ольшанський-князь, незважаючи на його титули, на багатство?.. Ні… Ні…

Він майже підбігав до костьолу.

— А я думав, фундатор. А я думав, мало не святий. Двічі зрадник. Убивця стількох живих. Убивця двох отих. Убивця невмирущої душі. — Шалено кинув погляд на мене. — Нема відплати? Нема відплати? Ходімо зі мною. Стривай, наволоч.

Що це було за обличчя? Обличчя стародавніх пророків. Красиве страхітливою і смертоносною красою, яка вже ні на що не лишала надії.

Він зайшов у невеличкий передпокій, власне, відгороджений куток між внутрішніми й зовнішніми дверима мультанової сторожки, і вийшов звідти з ломом, який передав мені. Сам він, як і раніше, тримав у руках кирку і брудний лантух чи ряднину, скручену в якийсь безладний, хаотичний спосіб.

— Ось. Гадаю, вистачить.

Зелений напівморок — крізь листя — лився в нижні вікна костьолу. І чисте, нічим не затінене світло у верхні вікна. У снопах цього світла плавали поодинокі пилинки. У лівій ніші матір божа на іконі, судячи з усього, пензля Ромера, пливла поміж хмар, підвівши очі від грішної землі, від усього, що натворили на ній люди, і від надмогильного пам'ятника князя Ольшанського.

Один промінь з верхнього вікна падав на лице із зеленуватого мармуру і ніби оживляв його. Широке мужнє обличчя, за життя, мабуть, наче з металу коване, похмурі густі брови, розсипана грива волосся. І ця складка біля твердо стиснутих вуст. Тепер я зрозумів, чому мені не хотілося під час першої зустрічі зв'язуватися з цим чоловіком за життя. Бо я знав, що він у цьому житті натворив. І не твердість була в цьому прикусі, а нелюдська жорстокість і впевнена в собі до кінця зрадливість.

Брехнею була рука, що лежала на ефесі меча.

— Вона на Євангелії лежала, — ніби відповідаючи моїм думкам, сказав ксьондз.

Я отямитися не встиг, як рука Жиховича блискавкою злетіла в повітря. А потім він завдав нищівного удару киркою по цій мармуровій трупно-зеленій руці.

Мармур пирснув шматками в усі боки. Я ледве встиг перехопити руку отця Леонарда перед другим ударом. В обличчя, яке мені так нагадувало щось. Обличчя, окреслене, мічене у своїй безпринципності й бездушності ніби самою епохою. Та й чи однією його епохою? Зачерствіле, безжалісне зміїне лице.

Мені ледве вдалося впоратися з ним. Бо у своєму збудженні та агресивності він ніби набув силу добрих десяти чоловік. І, мабуть, з десятьма міг би дати собі раду. Я забув, як цей стан називають медики. Афект? Ні, є інше слово. Але все-таки мені пощастило вгамувати цей вибух несамовитої сили. І я подумав, як працювали б оці його селянські, звиклі до праці, жилаві руки. Подумав зовсім в дусі одного з наших поетів.

— Побійтеся бога, — вигукнув я, борючись із ксьондзом. Але він уже зів'яв. На місце вулканічного сплеску надзвичайної сили прийшов спокій. Як завжди в таких випадках.

— Що ви робите? — вже тихіше сказав я. — Це ж коштовність.

— Коштовність не буде гіршою від невеличкої вибоїни… І навіть з більшою цікавістю дивитимуться на неї роззяви.

Він пішов у якийсь закуток лівого нефу і спинився перед оббитими кутим залізом дверима. Дістав з кишені великий ключ. Відімкнув двері, які відчинилися з легким рипом, відкривши очам сходи, що збігали вниз. Він не запросив мене з собою, але й не проганяв. Тому я також почав спускатися на невеликій відстані за ним. Він ішов, ніби його хтось вів, і все бурмотів:

— Очистити… Геть… Геть…

З усіх саркофагів один був з того ж самого мармуру, на колір майже як зеленуватий нефрит. Віко на ньому було долоні на дві завтовшки і, видно, важке. І саме під це віко ксьондз загнав гострий з одного боку лом.

— Ось тобі й подвижник.

— Поб'єте.

— Байдуже. Це не життя людське розбити. Допоможіть.

Ми налягли щосили. Зрештою віко піднялося і відсунулося сантиметрів на тридцять-сорок. Я все ще не розумів, що він збирається робити.

— Ще. Ще. Шкода, що не розколошматив хоча б мармурову пику.

100