Чорний замок Ольшанський - Страница 10

— Можливо, знав про скарбницю змовників і прибрав її до рук.

— А може, видав? — спитав Мар'ян.

— Таке про людей так, без доказів, не можна казати. Хоча б вони й гнили вже у землі триста років. На те ми й історики.

— Угу. «История, та самая, которая ни столько, ни полстолько не соврет». Згнив він, тільки не в землі, а в саркофазі Ольшанського костьолу. Там на саркофагах статуї кам'яні лежать. Така, брат, лежить протобестія, з такою святою та божою усмішечкою. Сам побачиш.

— Чого це я раптом «побачу»?

— Як захочеш — побачиш. Ну от, а щодо зникнення — згадай баладу цього… менестреля з катівні.

— Вигадка.

— У багатьох вигадках є дух правди. Я шукав. Шукав у хроніках, спогадах, документах. Тут не місце їх називати — ось список.

— І докопався?

— Докопався. Тобі говорить щось таке прізвище — Волюжинич.

— Волюж… Во… Ну, коли це ті, то Волюжиничі — давній рід, ще від «своїх» князів, тих, що «до Гедиміна». Мали землі в Полоцькому краї, біля Менська і на північний захід від нього. Але до того часу все рідше згадуються в універсалах і хроніках, мабуть, збідніли, втратили вагу. Доля загалом звичайна. У сімнадцятому столітті зникають.

— Молоток, — з блатним акцентом сказав Мар'ян. — Кувалдою будеш. Ну, а останній сплеск роду, га?

— Стривай, — сказав я. — Гамшанське повстання, так?

— Ну-ну, — під'юджував він.

— Гримислав Андрійович, здається, Волюжинич. 1611 рік. Славетний «удар у спину»? Чорт, ніяк я цих явищ не поєднав.

— А втім, Гамшани від Ольшан — не відстань. Так, Волюжинич. Так, два тижні бою без перерви, а потім з рік лісової війни. І на гак повішені, і на палю посаджені. Так, славетний «удар у спину», про який ми так мало знаємо.

— Невигідно було писати. «Зрадники». І в такий час! Інтервенція, війна. Наступні події, мабуть, і заступили, затерли все. Сюжет, Мар'яне!

— Нестерпний ти, — обурився він.

— Од цікавості горю. Не тягни.

— Та от. І визначив я, дорогий мій, по писцевих книгах і актах, що за ці роки, враховуючи і доходи з маєтків, нащадки, незважаючи на все шаленство, аж ніяк не могли витратити більше третини придбаного скарбу. Це за умови найстрашнішого «радзівіллівського» марнотратства. І ось у рік бунту Волюжинича князює в Ольшанах Вітовт Федорович, п'ятдесяти семи років, а дружина в нього — Ганна-Гордислава Ольшанська, двадцяти п'яти років, а в дівоцтві князівна Мезецька. І цю княгиню страшенно ганить у своєму посланні біскуп кладзенський Героним за те, що забула князівський і жіночий гонор, а найбільше за те, що вороги князівства великого користуються для таємних зустрічей з нею одягом ченців.

— Справді, жах який, — сказав я. — «Дама з чорним монахом».

— І паршивий білоруський романтизм, — сказав Мар'ян. — От уяви собі таку мою гіпотезу. Все розбите. Порятунку нема. Повсюди гасають шпики. Поплічники на палях хриплять. І в усьому винен з самого початку князь Вітовт Федорович Ольшанський. Йому на відкуп було віддано Кладзенське староство. Він гріб несамовито і ще чимало грошей здер з нього на свою користь. Через нього тепер людей вішають. А його дружина, як і в баладі, — ангел. Що, не могли вони ту казну, скарб той, забрати і втекти? Щоб хоч частку награбованого віддати жертвам?

— Гіпотези, — сказав я. — Звідки той поет міг знати?

— А ти подумав, скільки архівів, сімейних переказів, чуток, легенд зрештою могло зникнути за сто з лишком років? З війнами, та пожежами, та революціями? Певне, щось знав.

Він знову закурив. Не треба було йому робити цього.

— І ось у 1612-му, — він випустив кільце диму, — цей чоловік, цей «чернець» зникає. Найцікавіше, що зникає і вона. Чи втекли, чи вбиті були, хто знає? Найімовірніше, що втекли. Бо ось свідчення копного судді Станкевича, що погоня князівська була, бо ті нібито забрали ольшанський скарб, але він, Станкевич, волею своєю погоню ту зупинив і гнатися, під погрозою смертної кари від короля, не дав. Може, якийсь інший загін князя наздогнав утікачів і вбив? Ні. Ось у тому ж копному акті клятва Вітовта Ольшанського на Євангелії, що не вбивав і нема крові на його руках і що після останньої його зустрічі з ними, коли підстеріг, як втікали вони з Ольшан, такі й такі свідки знають, що були вони ще через два тижні живі… А втім, їхні сліди зникли. Ні в якому місті аж до Вільно, Варшави, Києва слідів їхніх нема.

— Мало що могло бути. Жили тихо, от і нема. Хоча спробуй ти, проживи тихо з таким багатством.

Раптом яскрава думка сяйнула мені в голову.

— Стривай, а навіщо там було бути копному судді Станкевичу, людині з роду білоруських шерлок-холмсів, сищику з діда-прадіда? Адже у шістнадцятому-сімнадцятому століттях не було майже жодної гучної справи, щоб її хтось із Станкевичів не розплутував. Аж до славнозвісного дуриницького вбивства.

— Отож-бо й воно! Саме в цей момент король призначив ревізію маєтків і прибутків князя Ольшанського.

— І…

— І ревізія та закінчилася нічим. Увесь скарб зник. Зникли ті, що забрали його. Зникли всі розрахункові книги, документи, навіть родові грамоти. Усе зникло. Племінникам князя Вітовта довелося їх поновлювати. А через це з них пізніше дуже сміялися і, коли хотіли поглумитися, сумнівалися, чи такий уже насправді старожитній їхній рід, чи не записали вони самі себе в різні там привілеї і книги. А в них і багатства дядькового, казкового, не лишилося, щоб хоч розкішшю заткнути роти, замазати очі.

— Племінники? Чому? І невже оте слідство не докопалося?

— Так, не докопалося. Так, племінники. Бо через рік після початку слідства князь Вітовт Ольшанський раптово помер.